Як дізнатися, чи є у вашій сім’ї постраждалі від репресій та як отримати матеріальну допомогу?

Як дізнатися, чи є у вашій сім’ї постраждалі від репресій та як отримати матеріальну допомогу?

Наш розбір до Дня пам'яті жертв політичних репресій, який щороку припадає на третю неділю травня. 

Хто такі жертви політичних репресій, чому їх звинувачували та катували. Та як держава допомагає їхнім родинам сьогодні.

Арешти, переслідування, заслання, розстріли, економічні санкції та обмеження – така була реальність у людей, що жили у 1920-1990-х роках. Понад 10 мільйонів українців пройшли через репресії каральних органів режиму, повідомляє "Радіо Свобода". В Україні практично немає сімей, яких би не торкнулись жорстокі тортури. У цьому тексті розповідаємо історії постраждалих людей з Дніпропетровщини та розбираємось, як дізнатися, чи є у вашій сім’ї жертви режиму.

Іван Дремлюга –  голова ГО "Дніпровське товариство політичних в’язнів і репресованих", член регіональної комісії з реабілітації жертв. Протягом багатьох років до фахівця звертаються постраждалі та їхні діти за встановленням справедливості. Іван разом зі своїм товариством бореться за надання матеріальної допомоги, пільг та іншої допомоги потерпілим.

Далі – пряма мова Івана.

Іван Дремлюга. Фото: Суспільне

"Хто не пам'ятає свого минулого, той не може дбати про своє майбутнє"

"За часи тоталітарного режиму багато українців пережили різні види репресій: заслання, засудження, розстріли тощо. Найбільше репресій народ зазнав у 30 роках, коли було розкуркулено українське селянство. Потім почався період сталінських репресій. Серед жертв – інтелектуали, культурні діячі, віряни, різні етнічні групи. Часто це були фальшиві звинувачення та неправомірні вироки, спрямовані на ліквідацію політичних опонентів. Інакодумці, дисиденти потрапляли у в’язниці та навіть у психіатричні заклади.

Лише у 1938 році було страчено 122 237 осіб. 

Це колосальні цифри, бо ці люди могли щось створювати, будувати, допомагати, вони могли стати вченими, інженерами, лікарями. Українська нація розвивалась би набагато швидше, я впевнений, що в нас було б набагато більше здобутків. Наша історія дуже кривава, але ми повинні її пам’ятати, щоб запобігти повторенню".

Фото: ГО "Форпост"

"Діти росли з клеймом "ворог народу""

"Перший закон в Україні про реабілітацію жертв політичних репресій прийняли 22 лютого 1991 року. Він містить статті про надання жертвам статусу реабілітованих, а також присудження матеріальної допомоги.  

Закон мав на меті відновити права та справедливість для осіб, які постраждали внаслідок політичних переслідувань під час радянського періоду. Закон діяв аж до 2018 року. Потім прийняли другий закон, Верховна рада внесла багато змін, щоб ще більше людей змогли отримати допомогу.

Згідно з новим документом право на допомогу мають не тільки люди, які безпосередньо постраждали від репресій, сиділи у в'язниці чи були вислані. Але і їхні діти, які народились до звинувачення. В нашому товаристві багато літніх людей, які на момент репресій батьків тільки росли. Росли з клеймом "ворог народу". Це українці 30-40 років народження, багато хто вже пішов з життя. Не так давно в нас було 38 осіб, які отримали статус жертв, наразі з них залишилось лише 24. Всі ці особи дуже літні, хтось навіть вже не виходить з дому, хтось самотній і не має підтримки сім’ї чи соціальних працівників. Тому наша допомога їм дуже важлива".

"Не завжди вдається реабілітувати жертв"

"Згідно з останнім законом від 2018 року в Україні створили національну комісію з реабілітації, яка базується в Києві. В кожній області утворили регіональні комісії. З 2018 року ми провели понад два десятки засідань. Наша функція – розглядати справи та рекомендувати до реабілітації жертв, але остаточне рішення приймають у Києві. В регіональну комісію входять представники прокуратури, обласного архіву, історики, науковці, громадські діячі.

Люди десятками зверталися до нас: родичі тих, хто був розкуркулений або висланий з території України. Так, наприклад, була справа двох жінок, яких у зовсім молодому віці (25 років) вивезли в Німеччину під час окупації у роки Другої світової. Жінки були позбавлені можливості спілкуватися з родиною, жити на Батьківщині. На той момент дівчата були трішки грамотні, бо закінчили 8 класів школи. Їм пощастило обійняти в Німеччині посади керівників бараків. Після того, як червона армія звільнила територію України, жінки повернулись додому.

Військовий трибунал виніс їм по 20 років засудження. Це тільки за те, що вони перебували на території ворога. Потім їх ув’язнення скоротили до 10 років.

На жаль, ми не змогли переконати комісію у Києві, що жінки були засуджені безпідставно. Тепер їхню реабілітацію можна добитися лише через оскарження комісії в суді. Але ми ще будемо за це боротися та сподіваюсь переконаємо комісію, коли надамо додаткові матеріали".  

"Репресії торкнулися не тільки українців, але всіх людей, які проживали на нашій території"

"До мене звернувся один поляк, який надав мені постановлення про те, що з Хмельницької області було виселено понад  15 тисяч сімей поляків та німців. В кожній родині – 5-7 осіб, усі вони втратили свої домівки. Також була депортація кримських татар з території Криму, понад 200 000 осіб. Разом з ними вимушено переселяли й інші національності. Я пишаюсь тим, що тепер Україна – демократична держава, яка надає рівні права усім національностям, які проживають на нашій території".

"Люди настільки були застрашені репресіями, що й досі бояться розповідати про долі своїх сімей"

"Ця історія трапилась з родиною Василя Волинко з Софіївки. Він жив у сім'ї, яка складалась з трьох братів, сестри, батька та матері. Старші брати служили в армії петлюрівців, Василь був молодшим, тому тоді ще не воював. Коли почалась колективізація, родина виступала проти неї, особливо дружина одного з братів. Вона брала участь у волинках (жіночих протестах). Цю жінку засудили, а інших братів репресували, бо згадали, що раніше вони служили в армії Петлюри. Василя теж знайшли, за що засудити на 3 роки, – не сплатив податок.

Здавалось, коли почалась Друга світова, такі родини як Волинко мали бути налаштовані проти радянської влади. Але Василя мобілізували до червоної армії, він пішов на війну. Коли ешелон чоловіка знищили, він повернувся у своє рідне село Софіївку. Через місяць знов став в ряди військовослужбовців. На цей раз пішов боронити Дніпропетровщину.

Запеклі бої, оточення, полон – все це сталося з Василем. Потім полонених розпустили, Василь знов потрапив до свого рідного села, яке було на той момент в окупації. Роботи майже не було. Саме тому Василь погодився на посаду поліцейського, яку йому запропонував знайомий.

Червона армія відвоювала Софіївку, а Василь знов потрапив під мобілізацію. Захищав державу до кінця війни. Повернувся додому героєм, з медаллю за участь у війні. Та спокійне життя чоловіку тільки снилося. Влада шукала усіх причетних до німців, щоб репресувати їх. Василя засудили на 10 років ув’язнення, за те, що він працював поліцейським декілька місяців в окупованому селі.  Після завершення терміна чоловіка вбили по дорозі додому. Про важку долю свого пращура добре знали діти. Та вони завжди боялись про це говорити, мали страх, що подібне трапиться і з їхнім життям. І тільки внуки Василя Волинко вирішили боротися за справедливість та подали заяву на реабілітацію".

"Невиліковно хворий україною"

Життя багатьох талановитих людей Дніпропетровщини було погублено через політичні репресії, серед них – поет Іван Сокульській. Про долю поета розповіла Світлана Мартинова, наукова співробітниця музею "Літературне Придніпров’я".

Іван Сокульський. Фото: gorod.dp.ua

"Камінь, що не мовчить"

"Іван Сокульскький був людиною, залюбленою Придніпров’ям. Він страшенно любив степ, дніпровські пороги та казав на них "Камінь, що не мовчить". Пороги для Івана були символом нездоланності народу, його непокори. Сокульський навчався у Львівському університеті, саме там долучився до руху шістдесятників, який тоді ширився Україною. На третьому курсі Іван перевівся до Дніпровського університету. Тут він відразу потрапив під пильну увагу КДБ. В 1965 році молоду людину відрахували з університету, мовляв, за написання націоналістичних віршів. Це поставило клеймо неблагонадійної людини на Івана на усе його подальше життя. Видавництва відмовлялись друкувати твори".   

"Лист…"

"Іван Сокульський відомий як один з авторів "Листа творчої молоді м. Дніпропетровська". Поштовхом до написання листа стала антисоборна кампанія, яка ширилася Придніпров'ям. Також у листі наводились факти переслідування творчої молоді тодішньою владою. За написання цього документу Сокульского засудили майже на 5 років. Роки, проведені в колонії строго режиму, повністю змінили світогляд людини. Сокульський позиціонував себе не як поет, а як правозахисник. У 1973-ому він вступив до Української Гельсінської Спілки, основною діяльності якої було домагання дотримування прав і свобод людини.

З перших днів створення Української групи почалися переслідування її членів. Та життєва позиція Сокульського, виголошена ним у вірші "Кредо" – "Не боятися бути – Далі боліть". У 1980 році Івана заарештували вдруге. 10 років в’язниці та 5 років заслання – максимальний термін, який присуджували особливо небезпечним державним злочинцям. Покарання відбував у таборі смерті в Кучиному. Уродженець Дніпропетровщини за своє життя був тричі ув’язнений, загалом на 12 років. Єдине, що рятувало чоловіка, – це творчість. В 1992 році Іван Сокульскький помер, на 40-й день після смерті прийшла посвідка про реабілітацію, підписана ще за його життя".

Як дізнатися, чи є у вашій сім’ї постраждалі від політичних репресій?

Усім реабілітованим особам, які проживають на території нашої області, виплачується надбавка до пенсії (один прожитковий мінімум – 2589 гривень). Є декілька способів, як дізнатися, чи є жертви політичних репресій у вашій родині:

1) У 1992 році створили книгу "Реабілітовані історією", де з архівних документів СБУ зібрані дані про жертв політичних репресій. Там можна подивитися короткі біографічні дані людини, по якій статті її засуджено, де відбувала термін.

2) Звернутися до ресурсу "Національний банк репресованих". Список жертв вважається не повним, але якщо пощастить, можна дізнатись багато інформації про своїх родичів: починаючи від освіти, закінчуючи причиною смерті. 

3) Написати лист з запитом до державного архіву. Саме там по всіх розкуркулених створені спеціальні картотеки, де написано, яке майно забрали та куди направили людину.

Якщо у вас є дані про ваших потерпілих родичів з Дніпропетровщини і ви хочете добитись реабілітації, то звертайтесь за номером: 380 50 609 03 03 (Іван Дремлюга).

Поділитися: