Усі спогади починаються до повномасштабної війни, але в різний час. Ми попросили трьох людей розповісти, чи спілкуються вони з родичами з рф та чи говорять з ними про війну.
Ярина, 31 рік
(ім’я змінено)
Ця історія починається з мого діда та його рідного брата.
Дід народився ще за часів російської імперії. Він мав спраглого до мистецтв молодшого брата, який на початку 20 сторіччя, ставши поетом і музикантом, рушив до міста, де збиралися поети Срібної доби. До Петербургу.
А мій дід працював у Дніпрі, мав статок. У цьому ж місті народився мій батько, а в нього – вже кілька дітей, серед яких була і я.
Молодший брат мого діда залишився у Петербурзі, одружився, мав своїх дітей, ті – своїх.
Отак у мене і з'явились онучаті племінники мого віку, Ліда та Влад.
Ми бачилися кілька разів. Я гостювала в тієї сім’ї у росії, коли була молодша. Разом з їхньою мамою та Лідою ми ходили дивитися на живопис, купували книжки, їздили за місто. Вони завжди якось неймовірно тепло говорили про Україну. Ми спілкувались про українських митців – саме як про українських, а не радянських чи російських.
Якось в державному російському музеї Ліда сказала: "Тут є експозиція Казимира Малевича, українського художника". Ця деталь є очевидною зараз, а тоді було цікаво чути таку її думку.
Ніхто з нас майже не говорив про радянські роки. Я пам'ятаю, що та гілка нашого сімейства втратила родича, якого розстріляли в Сандормоху* сталінські кати під час репресій. Ліда якось написала: "Я багато думаю про своє коріння. Я з росії, але всі мої близькі родичі (не враховуючи батьків) – ні. Вони або євреї, або стовідсоткові українці. Дідусь свого коріння не забував, їздив до своїх, вдома говорив українською".
З Лідою ми подружились. Влад був грубіший, патріотичніший в тому сенсі, який накладав тодішній російський наратив. Ліда переїхала до іншої країни вісім років тому. Її мама та брат залишились в росії.
24 лютого вона мені написала. Ми говорили про вибори, на які вони з мамою ходили всі ці роки, щоб проголосувати проти путіна. Про людей, які повилазили з темних щілин: які вони виродки та ідіоти. У Ліди було (і лишається) відчуття українців як "неймовірно талановитих, сильних та сміливих" (це з повідомлення) і жах від того, скільки людей підтримують режим в росії.
Ми говорили про репресії та перші доноси в березні.
Ліда сама зв’язалась зі мною, коли дізналась про Бучу.
У мене збереглося повідомлення від неї: "Коли я думаю про дідуся, хочеться вити. Чесне слово, слава Богу, він не дожив, не бачив. Йому було б так боляче від цього пекла".
Я потім ще думала про того нашого родича серед тисяч розстріляних в Сандармоху майже століття тому. Нині російська влада несе багато кошмарного болю. Берегти пам'ять про близьких – найменше, що можемо робити.
Мама Ліди боїться невідомого. Їй за 60. Вона не підтримує владу і жахається режиму. Їх страшно опинитись серед репресованих. Ліда підтримує зв'язок з братом, але вони не говорять про війну. Я не знаю його позицію, але можу здогадуватись. "Ми ніби з абсолютно різних світів", – каже Ліда, коли я про нього згадую.
Ми говоримо і тепер. Ліда у своєму куточку світу, я у своєму – пишемо повідомлення з різних часових поясах. "У мене вже рік як лежать квитки до Петербургу, щоб провідати маму. Але я не розумію, як бути там зараз, чомусь взагалі радіти". Вона вчить з донькою українські пісні, малечі подобається "Шум" від Go_A. І саме ця дитина, коли виросте, матиме вже не російський паспорт.
Не знаю, як би мій дід говорив з братом, живи вони донині. Я б сказала йому: "Діду, пиши щоденник. Я хочу знати, хто ти був, яким ти бачив цей світ".
*Урочище "Сандармох" за часів Великого сталінського терору (1937 – 1938) використовували як місце розстрілів та поховань соловецьких в'язнів, людей 58 національностей. Саме там вбили українських науковців та митців "Розстріляного відродження": Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Сергія Грушевського, Степана Рудницького, частину сім’ї Крушельницьких.
Цитати з розмов з родичами є перекладом з російської.
Михайло, 31 рік
Першу половину життя я прожив у рф, де на той час були мої близькі та залишався батько (він звідти родом). Другу половину, більш свідому та відповідальну, в Дніпрі, звідки моя мама.
Відчуття та самоідентифікація себе як українця з'явились у мене після 2014-го. Можливо, через те, що я тільки в 16 років переїхав в Україну. Вісім років тому я також перестав вірити в якогось бога, зараз вірю в ЗСУ.
Роки після окупації Криму та початку війни на Донбасі я продовжував жити в Дніпрі з українською посвідкою на постійне проживання та трєклятим червоним паспортом. Після початку повномасштабної війни ця моя неквапливість з документами (не встиг оформити належним чином громадянство України) нехай залишається найбільшою помилкою в житті. Треба бути більш рішучим в своїх вчинках.
24 лютого батько написав мені: "Я с тобой". Надалі він поклав багато зусиль, щоб відправити деякі гроші на перший час. Незважаючи на те, що за день до вторгнення ми сперечались. Відтоді намагаємося підтримувати один одного. В раптово чорно-білому світі ми опинились на одному боці. За що я дуже вдячний.
За 15 років, що я прожив в Україні, я не намагався якось штучно підтримувати зв'язки зі знайомими у рф, тому з кимось ми перестали спілкуватись. Після початку війни у 2014-му, я зрозумів, час обрати бік. Той вибір був легким та органічним. Я мінімізував контакти, спілкувався з батьком та давнім другом. Цього більш, ніж достатньо.
Невеличкий лист від сина моєї тітки з росії, який я отримав після початку повномасштабної війни в лютому 2022:
"Міша, привіт! Я так за тебе хвилювався, радію, що ти в безпеці. Страшно уявити, що ти зараз переживаєш. Знаєш, протягом останнього часу я згадував, коли років 7 тому я, ще малий (ну, з фізичної точки зору) гостював у тебе, і ти розповідав про Україну та багато неприємного про російську владу. Мені тоді із засміченою пропагандою головою, здавалося, що ти говориш якусь нісенітницю. Але з кожним роком я все більше й більше впевнююся, наскільки ти мав рацію...".
Переклад з російської.
Були також трешові історії. Вони стукались об мою, доволі затишну, українську "бульбашку".
Приблизно п'ять років тому я гостював у батька і неподалік від дому зустрів мою вчительку російської мови та літератури. Ця дама свого часу зробила з нас дійсно російськомовних "грамар-наці", як-то кажуть. Вишколити вона вміла.
Поруч з нею йшла велика вівчарка. "От, дочка завела собаку, да пару лет назад уехала. В Амеріку. Там сейчас с парнем устраіваются... А ти сєйчас гдє і откуда?". Коли я відповів, що живу в українському Дніпрі, почув: "У Днєпропетровске што лі?". Вона змінилася в обличчі.
"Міша, не могу поверить, как ти там живьошь? Там же реальниє фашисти. Тєбє там нормально? Запад хочет нас всех рассорить і захватить". Вишнею на пирозі було те, що вона буквально прокреслила лінію у повітрі між нами та сказала: "Міша, ти понімаєшь, что вот прямо сейчас между намі такая граніца – ти там, а я здєсь".
Я був цим пасажем шокований, навіть не знайшов, що сказати. Потім я згадував це якоюсь мірою з гумором: ось так одна з найкращих вчительок школи з грамар-наці перетворилась на справжню наці. Але також, як "свідомі" росіяни, що "поважають себе", мають близьких на тому самому злому та дикому Заході.
З тяжких моментів, після 05:19 вранці 24 лютого, коли я прокинувся перший та розбудив усіх близьких, була жахлива ніч, коли я дивився трансляцію біля Запорізької АЕС і думав, що от-от …
Після Бучі я провалився в глибоку-глибоку яму, ледь виліз з неї. Хотів навіть це "все закінчити". Важко то витримати.
Не можу сказати, наскільки змінились відношення та спілкування між мною, родичами та другом з росії. З початку повномасштабної війни ніхто нічого нового один про одного не дізнався.
Іронічно, але єдиний зв'язок, що не розривається в мене, залишився з рф – це клятий червоний паспорт. Колись я думав: якщо від нього відмовлюсь – це буде ударом по батькові. Але виявилось, що це не так. Тож зараз я є українцем душею та розумом (як і мої друзі – цивільні та військові), але з папірцями ворога та абсолютного зла. Від цих документів важко відмовитись чисто юридично, а зараз просто неможливо.
Моя дружина – українка. Після початку війни ми поговорили про те, що нам обом психологічно складно і страшно. Тож, наша гілка сім’ї виїхала з Дніпра до ЄС, де жила далека родичка.
Ніхто з моїх друзів та колег не мав сумнівів, хто я такий, та що мені можна довіряти.
З повідомлення мого друга-військового: "Да, з паспортом засада, ще давно думав за це, но уже як є, ти молодець. Сподіваюсь, що приїдеш сюди [в Україну] уже повністю нашим))) Ти ж наш, треба відновлювати історичну справедливість)".
Все, що я та моя родина в Україні зараз отримуємо, це підтримка. Хоч я і не можу поки повернутись до вже рідного мені Дніпра, але 100% зроблю це.
Юля, 33 роки
(ім'я змінено)
Моя мама народилася в росії та, коли їй було 17, переїхала вчитися до Дніпра (тоді Дніпропетровська). Тут зустріла мого батька – українця. Її сестра Ніна, моя тітка, залишилися на Смоленщині. У неї є донька Іра.
Пам’ятаю, що завжди були добрі відносини. Ми кожного літа з братами та сестрами їздили туди в село до бабусі. Мама в скайпі чи в вайбері зі своєю сестрою раз на тиждень говорили. До 2014-го Ніна та Іра з чоловіком приїжджали кілька разів.
Потім понеслось. Мій старший брат вступив до лав армії. Женя за характером запальний і з вельми радикальним настроєм проти росії. У 2014-го його зачепили події з Донбасом і він не міг не піти до армії.
Це перше, що викликало подив та обурення у російських родичів. "Да як ти міг проти нас". І він ще в запалі, розповідаючи тітці Ніні про те, який жах насправді в Донбасі, по скайпу сказав, що "як буде зустрічати на фронті солдатів зі Смоленщини, персонально буде з ними розбиратися". Ми то серйозно не сприйняли. Знаємо, що Жека це під емоціями сказав і забув. Але тітка повірила, що він збирається реально своїми руками знищити чи не всіх смоленських солдат.
Історія про невігластво. Іра, моя двоюрідна сестра, юристка. Вони з чоловіком повністю підтримують Україну. І от вона розуміє цей жах війни і жах промитих мізків росіян. Ми з нею на зв’язку. Їй 40 та середній вік її колег такий же. І от з десяти юристів в офісі тільки Іра проти війни, всі інші – за. Причому з ентузіазмом.
Вони кажуть: "Усе правильно робиться, українці самі винні і треба поставити їх на місце. Україну давно пора повернути та відродити совєтскій союз, а без неї союзу не буде". Іра у одної колеги спитала, нащо їй срср. А та відповіла – ніби по методичці: "Ну как, квартіри безплатно давалі, продукти лучше і дешевле билі".
З тіткою Ніною ми не спілкуємося з 26 лютого. Двадцять четвертого вона зателефонувала спитати, як ми. І я бачила, що вона дійсно непокоїлась. Але при цьому вірила, що це ми нічого не розуміємо і наша влада нам бреше. Їй тому шкода нас. Але після її слів "ви ж самі себе обстрілюєте і взагалі перші почали у 2014-ому людей вбивати" мама кинула слухавку. Потім зателефонувала Іра, вибачилась за маму та сказала, що вона «замужем за телевізором».
Коли дізналися про Бучу, Іра відчувала себе жахливо. Ми довго розмовляли з нею тоді. Вона та її чоловік саме з тих, хто відчуває колективну провину. Іра не має акаунту на фейсбуці, а її чоловік закрив сторінку, зробив нову з іншим ім’ям та аватаркою "Нет войне". Вони дуже бояться висловлюватися, бо відчуття таке, що у рф пакують всіх незгодних. У них в містечку був антивоєнний мітинг, типу дозволений, вийшло 20 чоловік, яких супроводжували 50 поліцаїв.
Про мову. Мама повністю розуміє, пише (з помилками іноді, але пише) та читає українською. Але розмовляти – ну ніяк, не вимовляє більшість слів. Коли про "паляницю-полуницю" всі говорили, ми сміялися, бо вона ніяк не могла це вимовити. І от сказала, що хоче навчитися розмовляти. Я їй даю казки дитячі, щоб вона в голос для мене читала. Важко їй, але не здається.
Родичі в росії з їх поглядами не зробили мені боляче, транслюючи пропаганду, але розчарували. Як же можна отак просто повірити телевізору. Ніяк не можу цього збагнути.
Цитати з листування з родичами є перекладом з російської.
