Дніпрянка Любов Власова говорить про ставлення до ромів, які ганьблять етнічну культуру. Про важливість золота та яскравих кольорів в одязі.
8 квітня – Міжнародний день ромів, історії та національної ідентичності.
Любов Власова живе у Дніпрі, має одного сина і троє онуків, родина мешкає у двох будинках на одному подвір’ї. Любов – голова дніпровської організації національно-культурного товариства ромів "Романо кхам", талановита педагогиня, імпровізаторка та виконавиця пісень. Жінка разом зі своїм чоловіком Іваном Власовим, заслуженим винахідником України, велику частину життя присвятила вивченню своєї нації, розвитку культури ромів. Подружжя провело серйозну роботу, щоб довести – серед ромів багато інтелігенції. Це покоління лікарів, ювелірів, стоматологів, льотчиків. Результатами свого дослідження Любов Власова поділилась з КУСТом.
Далі – пряма мова.
"Ми такі як всі!"
"Базар, вокзал, міліція" – саме так зазвичай згадують циган. Мене і мого чоловіка це завжди дратувало, бо ми знали, що серед ромів дуже багато розумних, талановитих людей, які принесли чимало користі суспільству. Ми хотіли більше про це розповідати, щоб люди знали – ми такі як усі. Звичайно, у будь-якій нації є свій Юда. Чи мало зараз серед українців тих, хто займається магією і ворожінням? І ще демонструє це в інтернеті, випускає книги…У кожного народу є свої погані люди. Та нас просто видно більше, бо нас набагато менше. Саме тому ми з чоловіком вирішили провести власне розслідування. Процес був дуже складний: спілкувалися з людьми, брали запити на доступ до архівів, збирали скрупульозно всю необхідну інформацію. Тепер у нас є документальне підтвердження, що наші пращури працювали та принесли багато користі людям.
Рід чоловіка Любові ламає усі представлення про те, що серед ромів лише ворожки та торговці. Пращури Івана Власова вели осіле життя, здобували гарну освіту та ставали справжніми професіоналами свого діла. Як виявилось, прапрадід заслуженого винахідника був лікарем Придніпровської залізниці, як його син та внук.
Культура ромів унікальна, я дуже хочу, щоб вона продовжувала жити. Немає більше у світі таких гарних пісень, одягу, традицій. Ми любимо золото, бо віримо що воно відіграє роль захисту та дає певну силу людині. Я купала своїх дітей та онуків у золоті, клала у воду різні прикраси. Так само додавала різні трави: любисток – щоб вони були улюблені, чистотіл – щоб були здорові. А кольори в одязі відбивають важке, гнане життя народу. Яскраві кольори – це демонстрація сили та невідцвітної надії й непереможності.
"Навіщо ти ганьбиш свою націю?"
Мама моя була актрисою театру "Ромен" з початку його заснування. У 16 років її запросили на сцену. Таких талановитих танцівниць як моя мама немає й донині. Як тільки її побачив режисер, відразу запропонував місце в театрі, а мама мріяла хоча б лаштунки відкривати та закривати. Вона об'їздила пів світу: Японія, Узбекистан, багато міст України та сусідніх країн. Танцювала навіть в окопах.
Мій тато воював із 41 року, був старшим сержантом, служив в армії. Якось під час свята мій батько почав танцювати танець ромів. Тоді командувач батальйону покликав його у свій кабінет та на циганському запитав: "Ти ром?". Виявилось, що командир з батьком були однієї національності.
Та татко не завжди радів, коли на шляху зустрічав "своїх". Він відчував сором, бо іноді стикався з представниками нашої нації, які були брудні, в золотих перснях та босі. Він їх так лаяв, так соромив: "Як вам не соромно, у вас діти такі красиві, чому ти не вмила дитину? Чому не розчесала? Чому ти взагалі вийшла сюди? Навіщо ти ганьбиш свою націю?".
"Ми ж цигани, нам не звикати"
З такими ромами я зустрічаюсь на вулиці й до сьогодні. Як правило, намагаюсь обходити їх стороною, бо не вірю, що зможу їм щось довести та на краще змінити їхнє життя. Якось на районі підійшла циганка і каже: "Дай поворожу тобі!". А я їй циганською: "Не треба, я на роботу поспішаю". Вона дуже здивувалась, очі такі великі стали, каже: "Ти що циганка? І на роботу ходиш?". Я відповіла, що так, ходжу і мені дуже прикро за її діточок. На що вона відповіла: "Ми ж цигани, нам не звикати". Але ж це приїжджі, залітні, не можна всіх стригти під одну гребінку.
"Я ніколи не цуралися своєї нації"
У школі мені нерідко казали "циганська морда". Я ніколи не ображалася, говорила: "Ти спочатку на себе подивись", розверталася та йшла геть. У школі мій син написав твір "Я циган і я пишаюся своєю нацією!". А от онуки стикаються з негативом і дуже переживають, особливо, моя Любочка – онучка. Я вчу її реагувати на образи так, як реагувала її бабуся та батько.
Нині дуже багато ромів приховують свою національність на роботі, кажуть "нам це честі не дає". А душа плаче, коли почує циганську пісню. Так, наприклад, у 2019 році ми проводили форум, присвячений інтелігенції ромів, багато знайомих лікарів, адвокатів, науковців посоромились взяти участь.
"Ромська нація допомогла мені побудувати кар’єру"
З 5 років я ходила до музикальної школи, потім закінчила Дніпровську академію ім. Глінки та почала викладати у музичній школі. Батьки прагнули віддати своїх дітей саме до мене, бо я знала, як налагодити зв'язок з малечею. Мені ніби Бог підказував, як треба підійти до дитини, як завоювати її серденько. Я розуміла, що спочатку потрібно порозумітися і тільки потім вчити. Далі відкрила свою власну музичну студію імені Власової. Там я навчала ромів пісням, танцям, індивідуальному вокалу, хору та сольфеджіо. Це була недільна школа, діти з нетерпінням чекали наступного заняття. Але через 3 роки я була вимушена зачинити двері студії. Дуже важко було підтримувати її, оренда приміщення дуже дорога, батьки платили не завжди. Зараз вже зустрічаюся зі своїми учнями. І вони зі сльозами на очах зізнаються, що то були кращі роки їх життя, досі сумують за студією.
Я маю вже 30 років стажу, багато виступала, організовувала ромські фестивалі, керувала колективами. За своє життя я зробила дуже багато для підтримки нашої нації, але її мало хто висвітлював та показував. Ось так наша культура і йде ... ми ж не вічні, а хочеться, щоб залишилася хороша пам'ять та гарні пісні.
Зараз немає сил ні на що, бо нещодавно в нашій сім’ї трапилось горе – пішов з життя мій чоловік, Іван Власов. Людини не стало дуже несподівано, за лічені хвилини. Спочатку почав жалітися на поганий стан, попросив сина тиск зміряти. Син викликав швидку, чоловіка не стало по дорозі до лікарні. Тому зараз лише мрію про те, щоб держава почала допомагати нашим дітям та старикам. Щоб відкрили садочки для діточок. А людям похилого віку почали виплачувати пенсію, допомагати з їжею, дровами…
