Життя без оселі та речей, почуття смерті, доленосна лялька та повернення на Перемогу.
Зі своїх 7 років народна майстриня та лялькотерапевтка Інна Івінська жила на Перемозі, саме там минуло її дитинство та юність. Там виховувала доньку, розвивалась у творчості та через створення мотанок допомагала іншим жінкам опрацьовувати внутрішні запити.
14 січня 2023-го російська ворожа ракета зруйнувала оселю Інни. Чи вдалось жінці віднайти почуття захищенності та де живе зараз? Читайте в нашому інтерв’ю про біль втрати дому.
Далі – пряма мова Інни Івінської.
"Ця квартира була моїм місцем сили"
Батьківська квартира розташована на Перемозі-6, а на четвертому масиві я жила разом зі своїм чоловіком та собакою. То були тридцять щасливих років. У будинку подобалось усе: хороша квартира, приємна енергетика, гарне подвір’я та чудові сусіди. Іноді порівнювала свій дім з іншими та розуміла, як мені пощастило, адже у нас було так затишно. Я навіть запросила свою приятельку, з якою ми Петриківкою розмалювали стіни під’їзду.
Нашими сусідами здебільшого були молоді, енергійні, активні люди. На подвір'ї росли квіти, а з балкона можна було милуватись видом на набережну. Найбільше я любила весну, бо тоді ми відкривали вікна та насолоджувалися співом солов'їв. До того ж ми нещодавно зробили ремонт, все старе – викинули, а залишили лише найцінніше. Все, що мене тішило. Ця квартира була моїм місцем сили, де я творила, любила та жила своє щасливе життя.
"Доленосна лялька"
До Нового 2022 року вирішила створити новий проєкт для жінок з організаторкою публічних івентів Людмилою Малишевою. Під цей проєкт в мене народилася ідея ляльки. Зараз розумію, що цей виріб вийшов доленосним, відображенням мого стану: прощання зі старим.
Лялька була виконана повністю у білому кольорі, який є символом занулення. Спочатку з Людмилою планували провести цей майстер-клас до Нового року, але з технічних причин вирішили перенести, обрали дату – 14 січня 2023-го.
Я тоді подумала: "Як чудово! Жінки якраз відпочинуть після святкування Нового року і будуть готові до трансформацій та творчих експериментів!".
До цього майстер-класу я готувалась дуже плідно, десь з місяць. Записалось 26 жінок, в ніч перед майстер-класом готувала матеріали для кожної учасниці. Настрій та стан був чудовим. Єдиний мінус – це творчий безлад вдома, який залишився після підготовки. Але я все прибрала, відсортувала, розклала по поличках. Квартира виглядала бездоганно, коли я покинула її. Майстер-клас починався о 13-й у приміщенні школи англійської мови "Логос", куди мене відвіз мій чоловік. Час пролетів непомітно, а майстер-клас минув на одному диханні. Мої дівчата виходили натхненні та заряджені. Після того, як закінчили створення ляльки, вирішили їх сфотографувати. Усі 26 ляльок виставили на стіл. Тоді й почули вибух.
"Не перебільшуй, такого бути не може!"
Мої знайомі вигукнули: "Інно, щось у твоєму районі!". Тоді я почала дзвонити до своїх рідних, але ж безрезультатно, бо зв’язку не було. "Може поруч…", – думала я. Потім додзвонилась до доньки, яка була в крамниці, вона повідомила теж саме: "Кажуть, що у нашому районі". Трохи згодом знов був дзвінок від неї, але вже з зовсім іншим настроєм: "Мамо, тут нічого немає!".
Я розуміла, що в неї справжня істерика, але не вірила в те, що моєї квартири більш не існує. "Не перебільшуй!", – відповіла я. Під час вибуху мій чоловік їхав додому, коли побачив наслідки атаки теж зателефонував мені.
– У нас дома немає…
– Не перебільшуй.
Я не вірила, що це сталося саме з нашим будинком, з нашим під’їздом та з нашою квартирою. Чоловік забрав мене після майстер-класу й відвіз на місце. Побачити це самій було дуже моторошно. Я не знайшла свою квартиру серед сміття, я просто не розуміла, де вона. Бачила лише частину кухні на третьому поверсі та годинник, що зупинився під час вибуху.
"Через кілька днів після трагедії, я зрозуміла, що таке померти"
Я відчула, як це вмирати, але тільки за умови збереженого життя. Коли вмираєш, ти з собою нічого матеріального не забереш, тільки те, що всередині. Саме так сталося зі мною.
Далі був дуже важкий період, щодня у дворі зустрічі з сусідами зі словами: "О! Ви живі!". Нам всі пропонували свою допомогу, і я відчувала неймовірну подяку, яку навіть зараз не можу висловити. Пропонували квартири й знайомі, і незнайомі, і волонтери. В інші міста ми їхати не хотіли, адже навіть не мали документів. Єдине, що знайшлося у руїнах, – це моє посвідчення Члена Національної Спілки майстрів народної творчості України. А ще трохи вціліла наша комора, яка була побудована між поверхами у під'їзді. Коли туди пробрались, то зрозуміли, що живі мої "ляльки Жіночої Долі".
Що стосується квартири, то ми прийняли пропозицію друзів дочки: оселились у старенькій квартирі в середмісті Дніпра. Мені хотілося виїхати з Перемоги, бо було морально важко там перебувати.
У квартирі в центрі було відчуття тимчасовості, там ми прожили чотири місяці. Ця квартира була старенькою. А ми жили на валізах – всі наші речі стояли розкладені по сумках.
Коли почалась весна, аж всередині тепліше стало. Мені захотілося купувати квіти, вдома у мене їх було чимало. У війну багато людей виїжджали та залишали рослини біля смітників, а я їх забирала та рятувала. Тоді я зрозуміла: якщо мені захотілося купувати квіточки, то значить усередині вже щось прокидається та оживає. Насамперед мені закортіло купити свої улюблені квіти – фікуси, які я розставляла у своїй тимчасовій квартирі.
"Життя без конспектів"
Окрім квітів, жили у повному мінімалізмі, адже було тільки те, що нам видали. Не мали книжок або ж блокнотів, куди я занотовувала свої творчі ідеї. Тоді я зрозуміла, що почалось життя без конспектів. В мене залишились лише мої знання та мій досвід... Все інше матеріальне – вже не мало для мене значення.
"Знов на Перемозі"
Держава виплатила компенсацію й ми на початку літа на Перемозі купили квартиру. Один з головних критеріїв, за яким вибирали – якомога далі від міста прильоту. Я шукала таку квартиру, яка б не була взагалі схожою на мою колишню. Щоб у мене в голові не було ніяких паралелей з минулим. Так і сталось, наша нова квартира зовсім інша за плануванням, ми зробили новий ремонт.
Поки я не можу сказати, що відчуваю себе як вдома, я тільки звикаю. Атмосфера тут дуже світла та позитивна, звичайно тут наставила багато квітів. Я намагаюсь створити затишок, щоб всім моїм рідним було добре. Однак, відчуття тимчасовості не залишає мене. Не хочеться прив’язуватись до матеріального. Відчуваю, що життя готує мене до чогось зовсім нового…
