Це найдивніша історія війни, яку ви прочитаєте.
Long story short.
Прямо перед війною четверо друзів-екстремалів незаконно потрапили у Чорнобильську зону відчуження. Там вони хотіли походити по слеклайну – стропі, натягнутій між покинутими багатоповерхівками.
Того самого ранку прокинулися о четвертій, щоб поснідати і розпочати свою справу, а о п’ятій почалася війна. Просто над хлопцями в бік Києва пролетіли дрони, ракети та винищувачі.
Костя, Стас, Сергій та Максим − екстремали з Дніпра та Запоріжжя. Всі − рекордсмени України з хайлайну та любителі гострих відчуттів (ви можете пам’ятати, як у 2018-му вони ходили на стропі між дніпровськими вежами).
Друзям вдалося втекти до ЧАЕС, де вони три тижні прожили в полоні разом з її працівниками. Хлопці весь цей час працювали на кухні для співробітників ЧАЕС. Поряд інші люди готували і для російських військових, тому наші мали змогу трохи познайомитися й поспілкуватися з окупантами.
Друзям вдалося евакуюватися разом з працівниками ЧАЕС до Славутича. Там їх затримали українські поліцейські та посадили за ґрати. З’ясовували, хто ж вони такі. Після ув’язнення хлопці брали участь у протестах в Славутичі та стояли в чергах за картоплею та мороженою рибою (це всі продукти, які можна було купити у місті) під час окупації. Потім вони все ж знайшли спосіб виїхати через поля та ліси зі Славутича до Києва, що успішно й зробили наприкінці березня.
Хепі-енд.
Короткий сюжет про цю історію є ось тут.
Повну розповідь хлопців на дві з половиною години можна послухати у подкасті "Війна та MDMA".
Ми поспілкувалися з Костею Карнозою – одним з екстремалів – про найдивніші моменти всієї історії та висновки, які можна з неї зробити.
Як це відбувалося?
– На війні багато питань вирішується на місці. Начальник зміни станції Гейко Валентин (якого всі називали просто "Валя") виявився дуже крутим та мужнім чоловіком. Він вибудував з окупантами такі відносини, що або вони поводять себе культурно, або їм дупа (п*зда). Тому нас та всіх працівників не чіпали.
Яке враження від русні?
– Солдати зомбовані. Питали нас, де тут нацисти та бази НАТО. Потім потроху до них почало доходити, що вони окупанти і їм тут ніхто не радий.
Було багато бурятів. Один із них, працівник кухні, якось сидів на підвіконні під час своєї перерви та читав "1984" Орвелла. Ми здивувалися і зробили йому комплімент, типу, “класна книга”. Потім ця книжка була і в інших солдатів, але серйозно її ніхто не читав.
Ті ж самі буряти вкрали в нас дві екшн-камери та поношені труси мого друга...

Чи можливо з ними якось взаємодіяти, окрім зброї?
– Ними керують за рахунок страху та тваринних інстинктів. У цьому контексті й треба взаємодіяти. До свідомості та здорового глузду достукуватися немає сенсу.
У них немає ані грошей, ані часу на щось, окрім всратої служби та жалюгідного способу життя. Кухар, з яким ми познайомились, розповідав, що його основною мотивацією була іпотека. Він підписав контракт, взяв квартиру під якийсь відсоток і до кінця служби має відпрацьовувати ці гроші.
Військове керівництво рф іншого розумового рівня, але у них в голові своя картина світу. Генерал, який супроводжував нашу евакуацію до Славутича, виступив перед нами з промовою, що СРСР хоч і розпався, але ми братні народи і росія принесла до нас мир. Все це він казав на фоні палаючого Чернігова. Хотілось дати йому по пиці, але у нього був автомат…

А як ви отримували інформацію про перебіг подій?
– Інтернету там практично не було, тому єдиним джерелом інформації для нас був український телерадіомарафон. Ми називали його "Радіо хороших новин". І його були вимушені слухати також і орки, бо радіо лунало з усіх динаміків.
Взагалі, я в захваті від нашої інформаційної політики. Сучасний світ – інформаційний. Жодної правди у ньому не існує, а тільки медіаскладова. І її вдалося зробити так, що навіть європейські політики, яким дуже невигідно допомагати Україні, й ті допомагали. Весь світ став на наш бік.
Чи знаєте, скільки радіації ви отримали за цей місяць?
– У кожного з нас були дозіки (дозиметри – прим. авт.) на шиї, які ми весь час носили на тілі. Інформації по ним ще немає. Але на вході на кухню був повноростовий дозиметр, тому я точно знаю, що нічого звідти не виніс.
У Чорнобильській зоні в середньому рівень радіації втричі нижчий, ніж у Києві. Якщо не ритися в землі, то там загалом безпечно.

Як поводити себе у подібних екстремальних ситуаціях? Які маєте поради?
– Найголовніше в таких ситуаціях, я вважаю, це вірити в себе. Треба вірити, що ти здатен зробити все, що завгодно. Буквально, треба ігнорувати думки типу "у мене буде панічна атака" і прокручувати варіації на тему "у мене багато всього вийшло і це вийде". З того моменту, як ти починаєш вірити в себе, в тебе починає щось виходити. А те, що не виходить, треба собі пробачати.
Чи зробили для себе якісь висновки?
– Головний висновок – "Вау, і так можна було!" У нас унікальна історія, яка дуже добре закінчилась. Нам багато разів пощастило: і в тому, що ми залишились в безпеці, і в тому, що ми побачили та відчули на собі, і нам за це нічого не було (сміється). Офігенно прогулялись (сміється).

Коли ми переможемо, чи хочете повернутися і все ж таки пройти по слеклайну?
– Так, але не віримо, що це буде скоро. Москалі там добре порилися, тому туди ще довго не пускатимуть людей. Можливо, навіть введуть кримінальну відповідальність за проникнення в зону, а це не дуже приємно. Але ми віримо, що з нашими новими знайомствами у нас вийде зробити все законно. Ми однозначно дуже хочемо завершити цей проєкт.
Які відчуття після приїзду? Чим займаєтесь зараз?
– Я одразу, як приїхав в Дніпро, почав шукати, де ще себе можна випробувати. Зараз їжджу з репортерами в гарячі точки на лінію фронту. Також розглядаю варіант стати тактичним медиком і евакуювати бійців. Тому мені пригод однозначно не вистачило.