Зі сльозами, переживаннями та страхом за рідних: особисті щоденники дівчат з Дніпра, які вчаться жити в умовах війни.
Як бути жінкою у війну? Не тією сильною та мужньою, що сидить в окопах чи підриває ворожі танки. А звичайною, яка боїться обстрілів, втрачає роботу, розлучається з родиною через окупацію. І попри все – продовжує жити далі: ходити на манікюр, пити каву, займатися улюбленою справою.
Як усе це поєднати і не з’їхати з глузду? Ми зібрали особисті щоденники трьох дівчат з Дніпра. Усі вони залишилися у місті, хоча події для кожної складалися не найкращим чином.
Настя – майстриня з депіляції та шугарингу. Мешкає разом з мопсом Альбусом. У перші дні війни одна з ворожих ракет вибухнула поряд з її будинком і пошкодила дах. Попри небезпеку, Настя продовжує приймати клієнток і не хоче залишати Дніпро. Які думки переслідували дівчину з початку бойових дій?
24 лютого
Я нічого не розумію, хочеться сміятися. Блін, ну як? Це якийсь фільм або сон.
Сьогодні я прокинулася о шостій ранку (в цей день у мене повинні були бути танці), зайшла в чат, де отримала повідомлення від тренера: "Дівчата, почалася війна, нас бомблять". Я ще не відійшла від сну, а вже уявила, що танцювальну студію підірвали, а центром летять снаряди.
У мене почало колотитися серце. У телеграмі, інстаграмі з'являється різна інформація, буцімто підірвали дніпровський аеропорт.
Пізніше
З'явилася якась інформація, зараз мені спокійніше, я скасувала роботу. Зателефонував тато (він у мене колишній міліціонер), заспокоїв. "Настю, нікуди їхати не треба".
Він сказав, що це просто залякування та війни далі не буде – просто прилетіло кілька ракет. Мені стало легше.
Якось дивно це згадувати, але кілька днів тому була на побаченні, і ми пів вечора з хлопцем сміялися: "Ну яка війна, господи, це просто нереально".
Вечір того ж дня
До речі, про того хлопця: він мені написав, заспокоїв. Ми поїхали пити каву, сиділи в авто на набережній та говорили.
Коли повертались, я вже була спокійна. І тут біля мого будинку – живу на Петровського, а це виїзд із міста – величезний затор з автівок, і видно, що всі машини просіли ззаду, бо люди позапхали у них по пів квартири.
Мені стало стрьомно.
25 лютого. Другий день війни
Ніч минула спокійно. З ранку почала писати клієнтам, щоб підтвердити запис (я працюю майстром з депіляції), вони кажуть, що чули вибухи, сиділи у підвалі всю ніч. Роботу довелося скасувати.
Моє звичне життя різко змінилося. Знайомі покидають місто, а я перестала їсти. Нічого не лізе. Знову приїхав хлопець, поїхали кататись містом на пів дня. Допомагає не думати про війну.
День третій
Телефонує подруга, каже: "Ми плануємо їхати до Польщі, ти з нами?". А я не хочу. Мене тримають матеріальні якорі – тут машина, квартира, робота. А там що? Куди піду з валізою та собакою? Я боюся. Дідько його знає, що там буде на трасі, а раптом бомба?
Тут мені точно безпечніше.
Тиждень від початку війни
Кожен день схожий на попередній.
Ранок: батьки дзвонять та кажуть збирати речі.
День: приїжджає хлопець, дарує мені цілі оберемки троянд, ми їдемо у ресторан. Там усі п'ють шампанське та сміються.
Вечір: повертаюся додому, де реальність доганяє мене. Страшно, я ж сама живу.
Не можу вирішити: їхати або ні. Схудла, майже не їм.
За два тижні
Раніше розповідала про подругу, що кликала поїхати. Так от… Вони три дні були у дорозі та ще чотири (!) стояли на кордоні. Я уявляю, наскільки мені у цьому було б складно.
Ця дівчина досі у шоці. Суцільна паніка. Телефоную, говорю: "Чим ти займаєшся?" А вона: "Цілий день у депресії, дивлюся серіали, тільки це мене відволікає". Її 8-річна дитина теж постійно у комп'ютері, бо мати не знає, як себе поводити з дівчинкою.
День, коли у Дніпрі пролунав вибух
Сьогодні мені вперше захотілося тікати. Прилетіло у колишню взуттєву фабрику неподалік мого будинку. Я прокинулася від першого вибуху, дім ходив ходуном, побігла до вікна. Зрозуміла тих людей, які знімають вибухи. І де ж воно впало, де?
Побачила другу ракету, що летить. Почалася паніка.
Посипався димохід, пошкодив дах у будинку.
Якби мені хтось сьогодні запропонував виїхати, я б погодилась.
Наступного дня
Знову прокинулася від вибуху. Підняла голову і обурилася: "Ну вони що, показилися? Хочуть мені повністю дах зруйнувати?!". І з цим почуттям злості на окупантів продовжила спати. Навіть не встала. Сьогодні я остаточно вирішила, що нікуди не поїду. Повернувся апетит, мені стало спокійніше.
Місяць від початку війни
Сьогодні на шугаринг приїхала клієнтка із Харкова. Вони ще кілька днів тому були у підвалах. Я питала, як це пережили. Жінка розповіла: розважали дітей, читали, грали у міста з іншими людьми. Тому що сидіти та панікувати – це не вихід. Ми не допоможемо, якщо будемо лежати, боятися, але нічого не робити.
Два місяці з початку війни
Усі мої подруги поїхали. Я рада за них, вони скористалися можливістю: хотіли нових вражень, побудувати кар’єру. У них все добре – за кордоном вже влаштувалися працювати. Але я не хочу лишати Україну, мені дуже подобається моє життя. Обожнюю Дніпро, свою роботу, заняття, хобі. Це – мій дім. І найголовніше – я відчуваю себе у безпеці тут.
24 лютого
День розпочався о шостій, із дзвінка батька. Він сказав: "Почалося". Я одразу зрозуміла, про що мова. Стало страшно. Бо вчора ввечері я хотіла пакувати ту трекляту тривожну валізку, але якось лінь було, подумала, що це точно почекає. Лайнулася про себе.
Ми з моєю сім’єю свого часу втекли з Донецької області. Знайшли новий дім у Дніпрі. За вісім років батьки влаштувалися на роботу, моя сестра пішла у школу. Тож, тікати від обстрілів для нас щось на кшталт сімейної традиції. Тупий жарт, окей.
Але цього разу ми вирішили залишитися. Не можна повсякчас бігти.
Пізніше того ж дня
За що прикро – я сьогодні мала прийти на роботу пізніше, бо вчора чергувала. Думала, висплюся.
Хлопець вмовив не йти до офісу, пишу новини вдома з сьомої ранку. Вирішили сидіти біля підвалу, і якщо що – хутко пірнати туди. Три дні тому ми провели усередину світло і закинули теплі речі (бо ж холодно), навіть корм для тварин склали – на випадок, якщо зруйнується дах, і ми застрягнемо.
Не можу перестати читати новини. Якщо чесно, думала, що під вечір вороги будуть уже у Дніпрі. Але щогодини з’являються повідомлення про їхні втрати. Надихає. Ми ще поборемося. Тільки страшно, а якщо війна затягнеться на декілька тижнів?
Другий день
Сьогодні з хлопцем спали по черзі: він до 4 ранку, я – після. Телефон поклала біля подушки – раптом що. Багато прокидалася, дивилася новини.
Вчора майже не їли – шматок у горло не лізе, коли уявляю, що десь люди гинуть.
Подзвонив тато, хоче йти добровольцем до ЗСУ. Розплакалася. Пишаюся ним, але мені страшно. У мене ще брат і сестра, хто про них подбає? Потім зателефонувала мама. Також плаче. Просить вмовити батька. Я не можу. Вибач, мамо.
Тиждень з початку війни
Сталося дуже багато. Кілька днів ми їздили на канал, але потім пролунала перша сирена. Довелося спуститися в підвал. Потім керівництво вирішило, що надалі журналісти працюватимуть з дому, бо так безпечніше. Сподіваюся, це тимчасово, бо я залишила недопиту каву на столі.
Вдома якось дивно. З хлопцем не лаємося, але все змінилося. Ніби чужі люди під одним дахом. Більше не спускаємося в підвал, просто сидимо в коридорі. Окремо. Рідко розмовляємо.
Два тижні потому
У мене більше немає стосунків. Ми розлучилися після чотирьох років спільного життя. Проблеми були і раніше, але у війну змінилися пріоритети. З’явилося відчуження і повне небажання щось із ним вдіяти.
Тепер я мешкаю з батьками. Вшістьох у трикімнатній квартирі. Ще й пес. Тут постійний гамір, про особистий простір забула. Але мені тут спокійніше – родина поруч, разом ми витримаємо, адже один раз все це пережили. Батьки намагаються мене розважити грою в карти, сестра показує всі свої книжки, бабуся готує улюблені пиріжки. Що б я без них робила?
Місяць з початку війни
Не знаю, куди подітися. В мене залишається багато енергії й сил. Здається, сидіти вдома у такий час просто неможливо. Спробувала пошукати, де потрібні волонтери, бо готова братися за будь-яку роботу, навіть на кухні допомагати. Але, де не спитаю – людей достатньо. Звісно, я пишаюся Дніпром, але мені що робити?
Про життя вдома. Щоразу по тривозі ми виходимо в коридор. Вночі спимо там. Під звуки сирен він швидко перетворюється на зірковий готель: на підлозі застеляємо матраци, зверху ковдри і подушки. На все 30 секунд. Вже звикли. Пару днів тому мама вмикала на телефоні українські пісні, а ми з сестрою та братом співали. Воно якось легше стає, коли усі гуртом.
Без дати
Втомилася сваритися з батьками, бо постійно наполягають на тому, щоб поїхала за кордон. А я не хочу. Тут хоч якось можу допомогти, а залишити свій дім… І їх. Давлять на почуття: "Бери сестру та бабусю, без тебе вони не впораються". Після годинних розмов здаюся – ми поїдемо, щойно тут стане небезпечно. А доти я Дніпро не полишу. Мій тривожний рюкзак стоїть зібраним.
Із смішного: два тижні шукала улюблені джинси – усе перерила, мов пороблено. І тільки сьогодні зрозуміла, що вони в тому портфелі, що стоїть на випадок евакуації.
Два місяці з початку війни
Я знайшла заняття: пишу матеріали про біженців та новини про міський шелтер. Як волонтер. Почала жити окремо від батьків, виявилося, що це непросто зараз. Гроші, які відкладала раніше, остаточно закінчилися. Тож, я спробувала знайти хоч роботу – спочатку шукала щось пов’язане з журналістикою, проте таких вакансій у Дніпрі обмаль. Написала друзям з інших медіа, усюди відповідь одна: "Фінансування урізали, тут би зберегти своє місце".
Дійшло до того, що скинула своє резюме на роботу офіціанткою чи баристою. Не взяли. Тепер жартую, що червоний диплом навіть для цього не годиться.
Знімати квартиру допомагають батьки, та сидіти у них на шиї я не можу. Тож продовжую пропонувати свою кандидатуру на усі можливі вакансії. Поки що марно.
Натомість – з’явилося багато вільного часу, тож я стала більше читати та передивилася усі серіали, які відкладала на потім. Стала кайфувати від часу наодинці з собою. Часто гуляю. І все ще не збираюся їхати. Тому що відчуває: моє місце тут, у Дніпрі.
Аліна – три роки працювала флористкою. І весь цей час відкладала свою мрією про професію фотографа на потім. У війну вона втратила роботу та неочікувано для себе знайшла справжнє покликання. Це була б напрочуд щаслива історія, якби рідні Аліни не були в окупації у Мелітополі.
24 лютого
Цей ранок я точно запам’ятаю надовго. О сьомій прокинулася від дзвінка начальниці, ще й так розлютилася: "А чого це вона мені телефонує?!." Зміна починається об 11-й. Подумала, що помилилася номером. Бо які справи можуть бути так рано?
Додам, що працюю у салоні весільної моди. Дівчатка напередодні дуже нервували, я їх заспокоювала, що ніякої війни не буде. Ми зробили велику зйомку суконь, було дуже багато роботи через підготовку нової колекції.
Після того пропущеного дзвінка, я відклала телефон, перекинулася на інший бік. Знову лунає телефон. Це вже тато. Розумію, що він мені у такий час ніколи не телефонував. Так і дізналася про війну.
Світ опустився, одразу посипалася купа запитань: чи будуть близькі їхати до мене? Родина живе у Мелітополі, максимально близько до Криму. Але вони відмовились евакуюватися. Я не зрозуміла це рішення.
Розбудила сусідку по квартирі. Цілий день збирали рюкзаки, але через паніку нічого не виходило. Ти просто бігаєш квартирою і не знаєш, за що хапатися. Потім пішли до банкомату знімати гроші з усіх карток – простояли 2,5 години у черзі.
Під вечір зрозуміла, що не можу лишатися у Дніпрі – треба їхати у Мелітополь, але квитків немає.
День другий
Цієї ночі ми не спали. О четвертій ранку дізналася від батьків, що до них у Мелітополь зайшли танки. Не встигла. Тепер залишається тільки чекати. Постійно скролю стрічку.
Як пережити день? Роботи немає, не зрозуміло, чим займатися, невже ми просто сидітимемо в будинку і читатимемо новини?
Прийшла до тями за 12 годин, почала дзвонити родичам і шукати хоч якусь інформацію про те, що у них відбувається. Плакала, мені страшно, бо будинок близьких розташований поруч із трасою, якою їхала ворожа техніка.
День третій
В інстаграмі побачила оголошення: "Потрібні волонтери у шелтер". Одразу ж і поїхала.
Все сумбурно – багато людей, незрозуміло, як організовувати потік біженців і чим взагалі займатиметься штаб. Я стала адміністраторкою: розподіляю ліжка між переселенцями. Поки що складно, ясна річ, ніхто з нас раніше не облаштовував притулки.
Минув тиждень
Від поганих думок допомагає відволікатися робота в штабі – я не маю часу на сум. Зайнята щодня, навіть не дістаю телефон, щоб читати новини. Приїжджають люди з гарячих точок. І ти розумієш, що їхній досвід набагато травматичніший, ніж твій. Немає сил ображатись на долю, ти розумієш, наскільки тобі пощастило.
А вдома приходиш, валишся на ліжко та засинаєш від утоми.
Гарні думки
Я розплющила очі: супер, значить, ракета не впала. Подзвонила родичам: всі живі – це означає, що день живемо у повному складі. Чудово.
Не всім так пощастило.
Два тижні з початку війни
Сім’я не виходить на зв’язок вже 6-ий день. Раніше рідні розповідали, який жах у Мелітополі: немає роботи, їжі, окупанти тероризують місцевих – крадуть майно, грабують, залякують фізичною розправою.
Жителі ходять до веж зв’язку, намагаються викласти новини про себе в інтернет, подзвонити рідним чи ще хоч щось. На одному із фото побачила сусідський будинок, його зруйнував снаряд. Від стін нічого не лишилося, і я розумію, що це моя вулиця, але на фото не видно, що там далі. Чи зачепила ракета мій дім? Дзвоню родині, але зв'язку досі немає.
Місяць потому
З сім’єю все добре. Моя мама живе у Криму, тож частина родини з Мелітополя перебралася до неї. З політичних причин ніхто туди їхати не хотів. Але так безпечніше. Мама все розуміє, в неї немає ілюзій на рахунок того, що відбувається.
Виїхати у людей виходить, але з колонами та "зеленими коридорами" складно. Частіше люди будують евакуаційний маршрут через Крим та Грузію. Тільки б не потрапити під обстріли.
Про сон
Цілий місяць спала в коридорі, бо в мене кутова кімната. Зрозуміла, що якщо що, не врятуюсь, адже маю ще величезне вікно та балкон. Тому найбезпечніше місце (за двома стінами, як у методичці) – це коридор – мені там дуже подобалося спати, поки я не застудилася й не довелося повернутися у ліжко. Боже, я так його недооцінювала! Звісно, ти до всього звикаєш, але це просто чарівно.
Без дати
Сьогодні у шелтер приїхала бабуся – їй 70 з гаком років. Дуже безхатнього вигляду, схоже, вона довго жила на вулиці, ще вочевидь до війни. З документами проблеми, зі здоров'ям теж – кашляє постійно.
Я вирішила з бабусею поспілкуватися, виявилося, що у неї важка доля. Зійшлися всі нещастя: виросла в інтернаті, в неї шахраї обманом забрали квартиру, суди тривають і понині. Старенька перенесла мала 4 онкооперації, діти не хочуть допомагати. Речі та телефон вкрали у попередньому штабі допомоги. У 90-ті вона була на хорошій зарплаті – працювала бухгалтером, а потім усе стало догори дригом.
Ми їй знайшли лікаря, купили мобільний, покликали психолога. Бабуся взбадьорилася, сказала: "Ось так доля моя склалася, але мені не вперше підніматися з нуля".
UPD: поїхала від нас до Німеччини будувати нове життя.
Два місяці
Зовсім неочікувано я знайшла справу до душі, про яку раніше не могла й мріяти. Ще до війни придбала фотоапарат, стала потроху брати з собою у шелтер, спочатку соромилася. Бо там працюють професіонали з довгими дорогими об'єктивами, а поряд я.
Фотографувала людей. Дуже швидко мої роботи отримали незвичайний відгук, їх стали розміщувати на сайтах та публікувати у журналах. До мене підходили люди і питали: "Вау, це твої роботи? Такі круті".
Зараз
Роботи у мене немає, живу на заощадження. Поки що вистачає. Можу займатися хобі та витрачати час на себе. Жодного дня не хотіла виїхати з Дніпра. Як все можна кинути? Я не можу навіть логічно пояснити. Фактично весь світ відкритий, тобі всюди допоможуть, але твоя країна в цей момент стає найріднішою. Як і твоє місто.
Від редакції
Жінки, які поїхали з Дніпра, та ті, що залишилися. Хто втратив роботу, продовжує працювати або знайшов нову справу до душі. Хто плакав увесь цей час, і хто тримався. Ви не самі.
Усі ми (редакція КУСТа більше жіноча, ніж чоловіча) переживаємо схожі почуття. І про це потрібно говорити. Ми публікуємо тут номер гарячої лінії психологічної підтримки. Тому що зараз маємо піклуватися не тільки про інших, але і про себе. Та вірити у вільне майбутнє.