Чому всі дороги ведуть в McDonald’s?

Підбиваємо підсумки роботи мережі за місяць. Думки дніпрян та секрети eкспрацівників McDonald’s. Нескінченні черги, години очікування, затори на дорогах – 25 квітня у Дніпрі відновив свою роботу McDonald’s. Жителі поділились на два табори: ті, хто не розумів ажіотажу навколо цього, та тих, хто був налаштований відстояти будь-яку чергу заради Біг Мак меню чи улюбленої кави. Ми розпитали дніпрян, що такого особливого у McDonald’s та чому ми туди так часто ходимо. Далі – пряма мова. "Збентежив солоний огірок в чизбургері" Марк, 34 роки, займається будівництвом. Фото з соціальних мереж Марка "Я народився та жив у Луганську до 2014 року, після початку війни переїхав у Дніпро. McDonald’s з'явився у Луганську, коли я був вже дорослий (десь у 2012-2013 роках). Це було дуже круто – всі чекали на нього давно. Та вперше дізнався про Мак з реклами на телебаченні у дитинстві, відтоді нам з братом ну дуже кортіло спробувати той фастфуд. Пам'ятаю, тоді бургер коштував 1,99 гривні, чиз – 2,5 (приблизно), а Біг Мак меню – щось на кшталт 9,99 грн. І от одного літа нас відправили до дідуся у Київ в пришкільний табір. Звісно ми з братом вже налаштувались зі старту сходити в McDonald’s. Мені було десь 10-11 років, брату – 7-8. Зустрів нас у Києві дід, першу ніч ми переночували, зранку почали скиглити : "Діду, сходімо в McDonald’s". А він смажить на кухні курячі відбивні й каже: "Зараз я вам дам "Макдолінс"...". І так за півтора місяця жодного разу не зводив. Хоча навіть мали свої гроші: батько дав з собою по 50 грн. Та в останній день в Києві за нами приїхав татко, і ми нарешті вперше в житті сходили у Мак. Чесно: з першого разу збентежив солоний огірок в чизбургері, не пам'ятаю, щоб мені сподобалася їжа, але сама атмосфера та відчуття, що ти нарешті там побував, – це було круто. Потім в моєму житті був Мак у Донецьку на шляху до моря, МакДрайв у Львові – там я спробував свій перший і єдиний Хеппі Міл. Згодом заклад з’явився і в моєму рідному Луганську. Та війна… У Дніпрі я постійний клієнт закладу, адже мені зручно взяти щось по дорозі на роботу чи навіть замовити додому. "Їли пиріжок з Маку втрьох, бо то був делікатес" Лера, 28 років, у декретній відпустці. Фото з соціальних мереж Лери "Вперше скуштувала Мак напевно років у 7. Тоді я жила у Маріуполі, було прикро, бо ця мережа не працювала у нас. Напевно, це робило заклад ще більше крутим, недосяжним та бажаним у наших очах. Особисто мені пощастило – мій дідусь працював на Азовсталі та їздив у різні міста України. Коли була можливість, завжди купував мені щось в McDonald’s. Найчастіше привозив щось з Донецького Маку, це не так далеко від мого рідного міста, тому їжа була ще нормальною. Та іноді закуповувався у західних регіонах чи в Києві, це було ще те видовище… Замість соковитого бургера та картоплі – місиво якесь, та я все одно була найщасливішою у світі. Мало того, зранку я тягла усе це до школи та пригощала друзів. Їли пиріжок з Маку в трьох, бо то був делікатес. Найулюбленіше – це звичайно Хеппі Міл. Тому що можна й поїсти, і потім ще іграшкою перед однолітками похизуватись. Тепер ось живу у Дніпрі та до Маку тягне вже не так, як у дитинстві. Після початку повномасштабної війни я виїжджала з дитиною на декілька місяців за кордон і там періодично у нього заходила. Зрозуміла одне: в Україні McDonald’s смачніший, ніж у Європі. Тому після відкриття у Дніпрі, коли черги були вже не такі великі, завітала до закладу, собі взяла пиріжок та каву, а дитині Хеппі Міл. Це смак дитинства, подумала я". "Ми приїхали в інше місто тільки заради McDonald’s" Артем, 9 років, школяр. Фото з сімейного архіву "McDonald’s – це мій найулюбленіший заклад у світі. Там ну дуже смачна їжа, особливо гамбургери, картопля і нагетси. Та є одна невеличка проблема, я з сім’єю проживаю в Кам'янському, а до найближчого закладу їхати потрібно десь годину. Тому до 24 лютого в нас була традиція: раз на місяць або два їхати до Дніпра у Мак. У дорослих своя мотивація – пройтись крамницями, а в мене своя – McDonald’s. Сильно засмутився, коли мережу закрили на початку війни, весь цей час їв бургери в іншому закладі Кам’янського. Та щоразу розумів, що в Маці краще! І ось, як дізнався про відкриття, так декілька днів вмовляв батьків поїхати. 30 квітня ми вже були в McDonald’s. Цього разу у дорослих вже не було жодних справ. Ми приїхали в інше місто тільки заради цього закладу. Потім ще трішки погуляли вулицями Дніпра, завітали до магазину аніме, де я придбав собі на згадку про цей день кружку з принтом улюбленої комп’ютерної гри. Це було кльово, але варто зазначити, що мамин борщ все ж люблю сильніше...". Фото: dnepr.info Моя мрія – це спробувати McDonald’s Тетяна, 57 років. Ім’я героїні змінено, бо так вона захотіла. "Коли мене питають, де я народилась, завжди відповідаю: "Де, Де? В Караганді!". Це дійсно так, бо народилась я у Казахстані у місті Караганда. Батько був дуже суворим, а тому мені майже нічого не дозволялось у дитинстві. Навчалась у школі, виконувала хатні обов’язки – і так до 18 років. А потім відразу заміж. Чоловіка мені обирав батько, навіть не питали… тому й шлюб не був щасливий. Чоловік проживав на Дніпропетровщині, тому я переїхала сюди – у Кам'янське. Він був не менш суворим, чим мій батько. Зараз вже розумію, що у мене як у людини тоді майже не було ніяких прав. Лише працювати, доглядати за дітьми, перебувати поряд з чоловіком. Страшно сказати, що за 30 років шлюбу в мене не було можливості навіть місто подивитись. Я вимушена була відразу після роботи бігти додому та готувати, прати тощо. Та зараз цієї людини вже немає у моїм житті. У 56 років я зустріла, мабуть, своє перше кохання. Чоловіка, який про мене піклується, цінує та не обмежує свободу. Допомагає реалізовувати мрії. Одна з них – McDonald’s. Дуже багато чула про цю мережу та ніколи не коштувала. Мак для мене завжди був певним символом свободи, нового життя, здійснення мрій. Я була дуже розчарована, коли приїхала в Дніпро з Кам'янського декілька місяців тому й дізналась, що заклад зачинено. Того дня ми з чоловіком добре провели час: погуляли на Монастирському острові, на набережній, відвідали планетарій. Та гештальт з Маком ще не закрито. Цього літа ми запланували ще одну подорож до Дніпра й тепер я впевнена, що моя мрія здійсниться та я нарешті відвідаю McDonald’s". Фото: nikopol.nikopolnews.net "Мак – це постійний двіж та енергія" Щоб розібратися як працює McDonald’s, ми поспілкувались з колишніми працівниками закладу (бо ті, що працюють, не мають права давати інтерв’ю). Чому Мак це не тільки смачно, а й перспективно – читайте нижче. Анастасія працювала в McDonald’s з 2007 по 2014 рік. Прийшла членом бригади ресторану, а пішла з компанії заступником директора. Звільнилася лише через переїзд в іншу країну. Фото з соціальних мереж Анастасії "Головні переваги закладу для мене – стабільність й прозорість з оформлення документів та виплати зарплати, соціальний пакет. Я вважаю, що McDonald’s – це найкращий приклад дотримання всіх норм". Анастасію у McDonald’s влаштовувало усе, починаючи від графіка та закінчуючи колективом. "Графік складався за згодою. Тому працювала так: 5 днів на тиждень по 8 робочих годин. Відмінно поєднувала й роботу, й навчання, й особисте життя. Єдине, що кожну зміну щось відбувалось, подробиць вже не пам’ятаю та у колективі усі постійно підтримували одне одного. То був мій другий дім. УМаці я знайшла справжніх друзів. З двома дівчатами спілкуємося досі". Анастасія вважає, що секрет успіху Маку – це бренд. Приходячи в будь-який ресторан мережі, українець отримує відмінне обслуговування та якість у дуже короткий час. А співробітники мають велику мотивацію добре працювати, адже розуміють, що цей успіх залежить від них самих. "Моє підвищення відбувалось покроково. Ти освоїв одну позицію, іншу, далі ти вже універсал та справляєшся відмінно з усіма труднощами (відсутність повного штату, наплив гостей, один закриваєш кілька процесів). Ти займаєш лідерські позиції у колективі, твоя думка має вагу. Тебе розвивають, якщо є вільні позиції. Все прозоро". Ірина, в Маці працювала 5 років (до 2022 року). Фото з соціальних мереж Ірини Ірина навчалась на першому курсі, коли зрозуміла, що потребує додаткових грошей. Перше, що прийшло до голови, – це Мак, бо майже всі студенти там працюють. Обирала заклад за територіальним критерієм, тобто – найближчий до дому. Іра відправила своє резюме до рекрутера, після чого її покликали на співбесіду, яка складалась з двох етапів: перший – співбесіда з заступником директора закладу та другий – з директором. Далі – стажування один місяць. "Це була моя перша робота у житті. І я дійсно захопилась нею. Мак – це постійний двіж та енергія. Та іноді втомлюєшся та відчуваєш вигорання. Це робота з людьми, а тому співробітник повинен бути завжди в гарному настрої, посміхатися і на незадоволення та негатив відповідати позитивом". Якщо ситуація виходила з-під контролю, то співробітники кликали адміністратора. В складних випадках Ірина також застосовувала психологічні практики, про які розповідали менеджери. "Ми вчились відділяти себе від своїх емоцій. Якщо людина відкрито хамить без причини, то дієвий спосіб просто включити "покерфейс" і не реагувати. Або, якщо в тебе є на то сили, ти можеш на погане відповідати добре, посміхатися та передавати свою квітучу енергію". Після роботи у Маці дівчина стала більш відкритою завдяки тому, що спілкувалась з великою кількістю людей щодня. Про причини звільнення Ірина говорити не хоче, але розповіла, що цей досвід зробив її більш впевненою та допоміг далі будувати кар’єру.