Про страх зброї, підрив на протипіхотній міні, адаптацію до нового життя.
50 тисяч українців втратили одну чи кілька кінцівок під час війни з росією, свідчать оцінки німецького виробника протезів Ottobock. Та навіть з дискомфортом під час ходьби українські захисники часто хочуть повернутися до побратимів.
Про це свідчить й історія 42-річного Павла з Дніпра, який до 24 лютого 2022-го був будівельником та батьком, а після – захисником та сапером.
Раніше ми писали про реакцію суспільства на захисників, які втратили кінцівки через поранення.
"Душею відчував, що все доволі серйозно"
Життя Павла до початку повномасштабної війни було сповнено любові та тепла, як він сам говорить. Чоловік чимало часу проводив разом зі своєю дружиною та доньками, яким зараз 18 та 6 років. Сім’я любила гуляти в парках Дніпра, відвідувати пляжі, кататися на велосипедах, а взимку – на санчатах. Улюбленим місцем у Дніпрі був Яхт-клуб на Перемозі, його відвідували вже навіть після мобілізації Павла.
"Я не вірив в те, що війна можлива, бо моя мати народилися у росії. 24 лютого я прийшов на роботу на будівництва, але об'єкт був зачинений, бо власники поїхали. У Дніпро вже тоді прилітали ракети. І все одно мої товариші, казали що війна не можлива. На той момент я був згоден з ними, але душею відчував, що все доволі серйозно. Тому коли повернувся додому, запропонував дружині виїхати з країни, але вона категорично відмовилась. 26 лютого 2022-го я поїхав до мами, щоб заспокоїти її, бо вона дуже хвилювалась через початок війни. А наступного ранку я вже вирішив долучитись ЗСУ".
"Нічого не розумів, і здавалось, що наші командири – теж"
У Солонянському районі Павло зустрів двох товаришів, які збиралися йти у військкомат та приєднався до них. Зателефонував дружині та попрохав скласти речі. У сім’ї не пручались рішенню чоловіка.
"Думав: хто захистить моїх дівчаток, якщо не я? Піти на війну було моїм обов’язком. Після військкомату я поїхав у частину в Запорізьку область, без будь-якого навчання ми з побратимами потрапили на першу лінію бою 27 лютого. До цього я навіть ніколи зрою в руках не тримав. Мені було страшно, я взагалі нічого не розумів, і здавалось, що наші командири теж. На Запорізькому напрямку я охороняв переправу. Чергування були доба через добу, але відпочити морально не вдавалась, бо снаряди безперервно літали над частиною. Ми намагались прислуховуватись до думки тих, хто мав вже досвід у військовій справі. У нас не було ані бронежилетів, ані касок. Через місяць я придбав їх собі сам, а потім їх почали видавати".
Головною відрадою для Павла стали побратими. Чоловіки між собою домовлялись, як будуть діяти в критичних ситуаціях, як стоятимуть одне за одного. Саме серед військових Павло знайшов справжніх друзів.
"Їхав у швидкий і думав, що від болю зійду з розуму"
У березні 2022 року командир повідомив про можливість стати сапером, Павло погодився, бо відчував, що хоче робити більше, ніж бути звичайним солдатом. Чоловік пройшов навчання, після якого його відправили у Херсонську область. Головною складністю для саперів стали застарілі металошукачі, які реагували не лише на протипіхотні міни, а й на звичайні уламки від снарядів.
"Сьомого квітня 2023-го ми, як завжди, вийшли на ділянку, дистанція між саперами була 25 метрів. Я пройшов близько 10 метрів, а потім вибух! Шум у вухах… Подумав, що це напевно десь поруч. Потім дивлюся вниз, а у мене немає однієї стопи. На щастя, сильної кровотечі не було. Коли вже їхав у швидкий, то думав, що від болю зійду з розуму. Дуже кричав. Я знав, що нам їхати цілу годину. Лише у лікарні в Великій Олександрівці втратив свідомість".
Чоловік прийшов до тями після наркозу у реанімації у Кривому Розі. Окрім ноги, були травмовані й інші органи. Поряд вже були дружина та доньки Павла, які підбадьорювали та підтримували. Далі в житті захисника було чотири лікарні й десять операцій. Чоловіку необхідна була пересадка шкіри, саме тому його направили в лікарню у Вінницю. Там Павло познайомився з дівчинкою, яка стала для нього прикладом гарної адаптації після втрати кінцівки.
"Я ніколи б не здогадався, що вона з протезом. І перше, що Саша мені сказала, що потрібно робити протезування як найближче до дому. Так я обрав Дніпро. Та ось моє головне розчарування: після того, як повертаєшся з важким пораненням, одразу повинні допомагати професійні реабілітологи. Але ніхто своїх послуг не запропонував, крім протезного заводу. Я зрозумів, що у службі соціального страхування взагалі не дбають про людей, які повертаються з війни. У мене навіть й досі немає статусу учасника бойових дій. Чиє йде процес – невідомо".
"Ніколи до протеза не звикну"
Протез Павлу поставили у середині липня 2023 року, більше ніж через рік після поранення, у Дніпровському протезному заводі. Захисник досі перебуває на стаціонарі й намагається адаптуватися до протеза. Чоловік вже може їздити на велосипеді, автомобілі та навіть бігати. Але говорить, що й досі не звик.
"Важко й зараз. Я вважаю, що ніколи до протеза не звикну. Як можна звикнути до того, що в тебе немає ноги? Це постійний дискомфорт. Просто я намагаюсь не звертати уваги".
Павло хотів би повернутися на лінію вогню, але через важке поранення це неможливо. Та чоловік впевнений, що він може бути корисним рідній країні та іншим захисникам. Тому думає знов піти до армії, але вже як інструктор для солдатів. Або ж допомагати хлопцям з пораненням адаптуватися до нормального життя.
"Я хочу бути корисним завдяки своєму досвіду. Деякі бійці довго не можуть стати на протез, а мені це вдалось майже відразу. Лікарі навіть робили мені зауваження, що я багато ходжу. Хочу бути прикладом, мотивувати людей до швидкої адаптації".
