“Й не згасне світло”. Фотокнига зі світлинами людей, які наближають нашу перемогу

Проєкт дніпровської фотографки про незламність українців. Ліза Хоменко разом із головною редакторкою КУСТа створила фотокнигу. "Й не згасне світло" – це історії у світлинах волонтерів, переселенців, медиків та військових. Переважно це люди з Дніпра, але є й з Бердянська, Маріуполя та Києва. Як дипломна робота переросла у щось більше? Ми розповідаємо нижче, а також публікуємо світлини з фотокниги. Робота над фотокнигою Фотокнига "Й не згасне світло" почалась як дипломна робота дніпровської фотографки Лізи Хоменко. Було бажання зробити щось актуальне – таке, що приверне увагу не тільки викладачів університету. Авторка фотокниги Ліза Хоменко Студентка п’ятого курсу взялась карбувати війну у світлинах захисників, медиків, волонтерів та переселенців. Погодились взяти участь 17 людей з різних міст України. Ліза їх фотографувала, а головна редакторка КУСТа робила короткі інтерв’ю та писала тексти. "Ця фотокнига не про негатив чи страждання. Ні. Хотілося показати людей так, щоб стало зрозуміло, українців не зламати, вони продовжують жити", – розповідає авторка фотокниги Ліза Хоменко. Ліза Хоменко за роботою Дівчина обробила фото, розставила їх разом із невеличкими текстами у верстці. Звернулась за друком до поліграфії – так і вийшла фотокнига "Й не згасне світло". "Що винесла для себе з цього проєкту? Що кожен з нас зараз – це сильна особистість. Жити, працювати, допомагати подолати іншим людям складні обставини – це просто неймовірно. Героїчно", – підсумовує авторка фотокниги. Уривки із фотокниги "Й не згасне світло" Волонтерка Аліна піклувалась про поранених військових в лікарні "Чоловіки дуже соромляться того, що про них піклується молода дівчина. Багато червоніють. Хтось потім пропонував за це гроші. Тоді я їм пояснювала, що прийшла допомагати не за кошти, а за власної волі, бо вони мене захищають. Інший заміж кликав, у нього після операції були опухлі очі: «Сонечко, кличу тобі заміж». «Так ви мене не бачите». Він: «А це вже не важливо»", – про своє волонтерство у лікарні розповідає дніпрянка Аліна. Марина організувала "Швейну роту" та одягає захисників "Спочатку ми шили балаклави, коли з’явилось більше тканини, перейшли на футболки, панами, кавери на шоломи, спіднє на зав’язках та кнопках – це для поранених у лікарні та шпиталі. Це був найемоційніший для пошиття одяг, бо розуміли: воєнний вже не просто перебуває в окопі, а отримав поранення. І для чоловіка, який, наприклад, відновлюється на апараті Ілізарова, звичайні шорти не підходять, труси – теж, потрібні речі із додатковими застібками", – говорить волонтерка Марина зі "Швейної роти". Ліда разом з іншими волонтерами створює костюми для снайперів "Зараз ми спеціалізуємось на маскувальних костюмах для снайперів. Весь процес – від створення викройки та плетіння самого виробу – ми опановували самі. Методом спроб та помилок у нас щось виходило. Для снайперів важливо, як виглядає костюм: десь він має бути коротшим, десь – довшим. Ще враховуємо побажання: хтось з хлопців хоче костюм зі спідницею, інший – щоби це була сорочка. Ми настільки призвичаїлися робити їх по-різному, у нас вже 12 різних варіацій є. Один костюм робиться шістьма людьми півтора дня", – ділиться волонтерка Ліда, яка родом з Дніпра. Працює та живе у Києві. Кирило з Маріуполя відкриває простори для переселенців "Головне, щоб людина (захисник чи ВПО) відчувала, що вона важлива. Кожен переселенець – важливий. У нашій маріупольській кав’ярні будь-який відвідувач може залишити підвішену каву та десерт – оплатити їх. А насолодиться ними вже внутрішньо переміщена особа чи військовий. Це говорить про те, що про них подбали. Про них подумали", – Кирило Долімбаєв з Маріуполя. Чоловік перевіз родину закордон, а сам у Дніпрі разом з однодумцями розвиває простори для переселенців. Викладачка Анастасія з Дніпра нині закордоном "Сумую, бо хоча й раніше часто їздила Україною чи за кордон. Однак тоді завжди було чітке розуміння: через тиждень буду вдома, а там рідні люди, знайомі речі, комфорт своєї оселі. Тепер все життя вмістилося у велику валізу. Вдома залишилися мама і бабуся. Часто ми бачимося через екран телефону, і коли немає зв’язку, особливо тривожно. Відстань у 2000 кілометрів тепер усвідомлюється зовсім по-іншому", – викладачка Анастасія, яка через війну поїхала закордон. "З коханою спілкувався з тихого льоху, казав їй: «Все нормально, біля Дніпра стоїмо, нічого не бахкає». Правда виплила, коли я потрапив до шпиталю. Був наліт на позиції, де ми стояли: прильоти важких ракет – на 500 кілограмів та тонну. Вибухом мене відкинуло. Отримав сильну контузію, так почалось моє лікування. Повернувся на службу тільки у червні. Так і продовжую стояти за Батьківщину", – захисник з позивним "Мачо". Подивитись повністю фотокнигу можна тут. Також ми публікуватимемо уривки у наших соцмережах протягом кількох тижнів.