Він починав працювати у мартені, а став промисловим фотографом. Сорок років через об’єктив фотокамери спостерігав за тим, як змінюється рідне місто. Один із найвідоміших митців Дніпра – Марк Мілов – розповів КУСТу про те, як раніше робив панорами кілометрових цехів, чому майже не знімає комерційні портрети та за яким трамваєм сумує. А ще показав свою першу фотокнигу – "За місцем проживання".
Про професію
Першим фотоапаратом у мене була "Зміна", її подарували батьки в дев’ять років. А у дев’ятому класі я продав велосипед, на якому мені було нецікаво кататися, здав молочні пляшки і за ці гроші купив собі "Зеніт". У десятому вже знімав вечірки у шкільній тусовці. Хоча хотілося працювати з чимось цікавішим.
Якщо рахувати від першої світлини у збірці "За місцем проживання", я займаюся фотографією сорок років. Коли треба було готуватися до дипломування і треба було сидіти на заняттях, я гуляв Дніпром і активно знімав. І дуже часто ходив пішки: на навчання і на роботу.
Взагалі я металург за освітою. Півтора року пропрацював у мартені заводу Карла Лібкнехта, а потім продовжив роботу в галузі чорної металургії вже у якості фотографа. Їздив країною, знімав цехи та обладнання. Доводилося працювати з усім: від репродукції до панорам. І це в аналогові часи! Наприклад, цех довжиною у кілометр. Щоб зробити його панораму, знімав та друкував десь до десяти кадрів. Але потім їх не фотошопив, а скотчем склеював.
Тоді це було моїм засобом заробітку. І хоч платили за це небагато, але в інститутах була власна студія, де можна було проявити плівку та надрукувати свої фото. Така можливість компенсувала невелику зарплатню.
Пізніше, працюючи в рекламі, я теж знімав багато заводів. Називаю себе промисловим фотографом, але не індустріальним – це занадто пафосно звучить.
Крім міста, я люблю знімати портрети. Зараз менше займаюся комерційними портретами, тому що всі хочуть фотосесії. Але я не роблю багато однакових світлин, я роблю одну. І це коштує досить дорого. І народ починає рахувати: отримати сто фотографій або три-чотири, а то і одну, за приблизно однакову суму. То, напевно, для них краще сто фото. Тому зараз я знімаю здебільшого друзів та людей, які мене цікавлять як особистості.
Я працюю будь-чим, від телефону до аналогової камери розміром кадру 20х25 сантиметрів. З вузькою плівкою працюю, коли точно знаю, що буду друкувати аналогове фото.
Проте тепер знімати на плівку дорого. Ролик якісної професійної плівки коштує 10 доларів. Замовляю її в інтернет-магазинах. І ще ж потрібні гроші і час на обробку. Потім або друкувати вручну, або сканувати, щоб перевести у цифрове зображення. Лабораторію для прояву плівки та друку світлин я організував для себе сам.
Про фотокнигу
У кінці 2018 року я вирішив, що треба оформити свій проєкт "За місцем проживання" у збірку. Планував надрукувати десь двадцять штук власним коштом.
Та друзі порадили податися на грант від програми "Культурна столиця". Туди я прийшов з готовим екземпляром. І мені допомогли! Тираж склав 500 екземплярів. Кілька книжок подарував людям, які мені допомагали. Інші поширюватиму через крамниці. Буду пропонувати збірку книгарням.
Фото для збірки "За місцем проживання" зроблені в різні роки, для різних циклів і за різними технологіями. Але на кожному зображено вулицю Паторжинського. Перше фото 1979 року, останнє – 2016. Я і зараз продовжую її знімати.
Про улюблені місця і те, що змінилось
Я живу в районі кута Паторжинського і Моссаковського. Це моє "За місцем проживання". Тому люблю старе місто.
Я багато років спостерігаю, як Дніпро змінюється. І щось мені подобається, а щось – ні. Жалкую за пожежним депо, що стояло на місці "Каскад-Плази". Воно було одним із перших у Дніпрі. А все інше, що було навколо нього, не шкода. Ще знесли кілька симпатичних будинків на місці "Мост-Сіті".
Шкода другий трамвай, який ходив там, де зараз бізнес-центр "Енігма". У нього був розворот на підйомі на Шевченка. Причому не коло, як ми звикли, а трикутник. Деякі ділянки його маршруту здавались мені незвично європейськими.
Проте зараз із задоволенням знімаю Катеринославський бульвар і його середовище. І дуже чекаю, що побудують на вулиці Короленка.
Про любов до Дніпра та інші міста
Я люблю знімати Київ. Але кілька днів у ньому – це так, по верхах пройтись. Мабуть, і двох місяців не вистачить, щоб наблизитися до душі міста і його внутрішніх процесів.
Люблю Дніпро, але не знаю за що. Може, справа в тому, що це прикордонне місто: цивілізаційно та тематично.
З одного боку, у нашого міста дуже прагматична душа, а з іншого – досить романтична. Знаєте, я б назвав Дніпро цинічним романтиком. При цьому, за моїми відчуттями, три головних міста України – Київ, Львів, Харків – не можу сказати, що заздрять, але якось насторожено до Дніпра відносяться. Він такий сам собі на умі.
Якби я міг сформулювати, яка у Дніпра душа, мабуть, я був би не фотографом, а письменником.
