Колекціонерка Майя Ернст про прання, етнопокази і майбутній музей.
Чи бували ви на показі старовинного українського одягу? А знаєте, що таких показів буває ледве з десяток на рік по всій Україні? Ми поговорили з Маєю Ернст, колекціонеркою старовинного українського одягу та прикрас із Дніпра.
Чому ти почала збирати колекцію?
Я – спадкова колекціонерка в третьому поколінні.
Мама почала одяг збирати, ще коли я в школі вчилась. Тоді мені було дивно, що мама якісь ганчірки збирає. Я не розглядала одяг як музейні експонати взагалі.
Зате батькову колекцію годинників сприймала як щось цінне, таке, чого могло не бути навіть у музеї. Нею я опікуюсь віднедавна. Від нього лишилась дуже велика колекція годинників, якщо брати лише кишенькові, то їх 46 штук. Все погрожую продати її, бо часто собі думаю: нащо мені аж 46 штук кишенькових годинників? Тим паче, я не вмію за ними доглядати. Але не можу з нею розлучитись.
Колись мені батько приніс дукач, бо я почала цікавитись традиційними українськими прикрасами. З нього, мабуть, і почалася моя колекція. Тепер збираю і прикраси, і одяг.
До того, як я почала робити етнопокази, речі просто зберігались у мене, я не компонувала з них повний ансамбль одягу (етнострій). Але показ вимагає саме такого формату, тому почала компонувати.
Як ти доглядаєш за своїми експонатами?
Сама займаюся реставрацією. Спочатку я реставрувала лише прикраси. Це моя тема, це найпростіше. Я й зараз одяг не дуже люблю реставрувати. Але виходу іншого нема, бо фахівців мало. У них там черга на багато років вперед, тому доводиться самій все робити.
Багато читаю фахової літератури з приводу реставрації. Багато чого вартісного є в радянській літературі. Але й тут – свої небезпеки. В Союзі не парилися, щоб речі зберігалися в належному вигляді, особливо в музеї. Вони могли просто заклеїти тканину спеціальним розчином, тканина була ніби в желатині. Далі все це припадало пилом, ставало липким, і ти вже не знаєш, що з тим робити.
Крім радянських, дивлюсь на західні технології. Але там не все зрозуміло, не все до нас дійшло. У нас нема потрібних інгредієнтів. Я користуюсь дореволюційними рецептами, але й тут багато інгредієнтів дуже складно знайти або просто страшно з ними працювати.
Без необхідності я стараюся речі не прати. Бо річ можна зіпсувати і втратити.
А як роблять інші?
Зазвичай люди не паряться і перуть, часто навіть у хлорці. Хоча відомо, що хлор може дірки поробити.
Пам’ятаю випадок, коли був ювілей одного магазину. Вони робили показ, перегородили вулицю, встановили подіум. Я думала, що це буде показ сучасних вишиванок, але це була приватна колекція, речі 19 століття, понад сотню сорочок з різних куточків України. Там були борщівські сорочки, городенківські, старі буковинки, ціна такої сорочки – від півтори тисячі баксів. Так от, вони провели показ під проливним дощем. Про яке збереження національного спадку може йти мова? А все тому, що колись ці речі дістались людям задешево.
До прикладу, я ось недавно вирішила попрати намітку. Я знала, що вони линяють. Зробила все за правилами. І о диво, вона не полиняла під час прання! Я її повісила сушитися на балкон, за годину мама дзвонить і кричить: біжи, бо фарба попливла вгору по мокрій тканині. Я вимила, почала сушити феном, вона трохи волога лише була. Але зранку все одно полиняла. І знов довелося робити все заново, на прання загалом пішло два дні. І таких нюансів купа.
Що там із вартістю експонатів? Чи змінюються ціни?
Зараз усі раптом почали колекціонувати, і ціни зросли. Тільки от незрозуміло, що далі буде з тими приватними колекціями. Ну от є така мода – бути колекціонером одягу, а далі що? Незрозуміло, що з тими речами роблять, їх же і перуть, і носять абияк. Колись, у 80-ті роки минулого століття, дуже багато речей знаходили в курниках, сорочками мили підлогу, строї валялися на смітнику. Комусь ті колекції задешево дісталися, тому зараз такими речами мало опікуються і неправильно доглядають.
Які етнострої є в твої колекції?
У мене є сорок повних строїв. У колекції – вся Україна і не тільки. Цікавлюсь іншими країнами: хто в кого що запозичив, особливо це помітно у прикордонних регіонах.
Як ти прийшла до ідеї показів українських строїв?
У 2015 році була якась виставка в нашому "будинку колгоспника" (це я так називаю колишній кінотеатр "Червоногвардієць"). Я там виставляла традиційні прикраси. Хотілось їх вигідно показати, тому мені спало на думку зібрати повний стрій, який би відповідав прикрасам.
Пізніше мене запросили в Хмельницький, у фортецю Меджибіж, де проходить фестиваль "Гарбузова ніч". Це таке шоу в музеї напередодні Хеллоуїну. Подруга, що займається продажем старовинного одягу, робила показ, і на ньому ми поєднали свої колекції. Тоді мені дуже сподобався сам процес підготовки, одягання моделі, захотілося повторити цей досвід.
Наступного, 2017-го року випадково дізналась про СамарФест і сама запропонувала зробити показ. Тоді показала аж п’ятнадцять строїв.
Як розвивалися твої покази після СамарФесту? Коли з’явилися лекції?
У тому ж 2017 році я написала Ользі Владіміровій, і вона запропонувала провести лекцію для дітей в школі. За два дні лекція була готова. Дітям не дуже сподобалось, а от дорослі були в захваті. Тоді я вирішила, що справа дуже потрібна. Отак і почалося… Як у мене є колекція, то маю про неї розповідати.
Спочатку проводила лекції в Дніпрі, нікуди їздити не планувала. Першу провела в "Ксі Просторі", було дуже багато людей, багато хто стояв. Потім Запоріжжя, Мелітополь. Отак і покотилося, по різних містах.
Українським строєм багато хто цікавиться, а знання нема де отримати. Не всі колекціонери готові перелопатити купу інформації, щоб викласти все це у лекції. До того ж, багато спотвореної інформації, багато людей поширює шароварщину.
Чи є шанс позбутися шароварщини?
Справа невдячна, ці люди вже живуть в своєму страшному світі. Але лишаються прості люди, і їм свіжі знання корисні. Для маленьких міст такі покази і лекції – це просто вау, де вони таке побачать? Люди ж часто не виїжджають навіть за межі власної області. Всі чули, наприклад, про Гуцульщину, але не завжди розуміють, що там інший тип одягу, інший тип вишивки. А так, щоб їздити містами і розповідати фахово, то до мене цього ніхто не робив. У кожному регіоні знають лише свій регіон. Багато колекцій знаходиться саме у Львові, бо в них ця мода на колекціонування з’явилася ще в 60-х роках минулого століття. Вони зі своїм гонором ліплять що хочуть, і не дай боже їм з Дніпра сказати, що щось не так. Я вже не раз була москалькою, що поганить українську культуру.
Я давно хочу відкрити музей, у нас же в місті немає нічого такого. Навіть у тому ж історичному музеї відсутня етнографічна зала. Колись давно була, але її розібрали. Тому потреба в етнографічному музеї є. Хоча б під Дніпром, був би у нас свій скансен (музей під відкритим небом - ред.).
Чому ти вирішила створити саме приватний музей?
В державних структурах багато різної паперової тяганини, яка спотворює музейну роботу. Ти не стільки щось робиш, скільки пояснюєш у письмовій формі, для чого це ти робиш. Для чого я роблю виставку дукачів? Та просто для того, щоб їх люди побачили. Треба розробити екскурсію, здати її методичній раді, і тоді, якщо їм сподобається, вони затвердять і дозволять відкрити музей. Це все ще радянська спадщина. Бо за тодішніми законами, якщо ти вже випускаєш свою колекцію на світ божий, починаєш її показувати людям, то маєш звітувати перед державою. А після смерті власника колекція переходила у власність держави. Зараз така традиція створює перепони для багатьох ентузіастів: вони створюють музеї, але ці заклади з точки зору закону не є музеями. Тому я, наприклад, не можу офіційно поїхати в такий музей на навчання чи практику.