Село жінки окупували двічі – у 2014-ому та 2022-ому.
Новобахмутівка Донецької області ворог вперше захопив 9 років тому. Олена, яка мешкала там з чоловіком та сином, вирішила не виїздити. Тоді селище за кілька тижнів звільнили українські війська, та звичайне життя продовжилось. Однак через вісім років сім’я була змушена все ж таки покинути власний дім. Назавжди. А через рік російські окупанти закатували її дядька до смерті.
Це наш другий текст з циклу "Переселені". У ньому будемо розповідати про людей, які попрощались з рідною домівкою та наново будують своє життя на підконтрольній Україні території.
Як повідомляють у Школі політичної аналітики НаУКМА, з початку війни російські війська окупували близько 3 491 населений пункт. З них вже деокуповано – 687 у 87 територіальних громадах.
"Ми думали, що це буде як у 2014-2015 роках". Виїзд
37-річна Олена з Новобахмутівки одружена та має трьох дітей: 15, 7 та 4 років (двоє народились вже після початку війни у 2014-ому).
"З 2014 року і по сьогодні ми з чоловіком допомагаємо нашим воїнам. У мене був торговий кіоск, і хлопці бувало приїжджали, я їм готувала їжу, іноді на замовлення", – каже Олена.
У 2022-ому Новобахмутівку знову окупували, як і вісім років тому. Олена разом з трьома дітьми та чоловіком прийняла рішення залишити свій приватний будинок та шукати безпечніший регіон.
"Ми думали, що буде як у 2014-2015 роках: трошки постріляють – і ми повернемось. Але окупували одне село, потом інше. І вже коли росіяни почали нищити мирне населення, ми вирішили виїжджати до Покровська", – каже Олена.
17 березня 2022-го родина на власному авто покинула село. Спочатку зупинились у Покровську, там чекали, поки з Новобахмутівки евакуюють батьків Олени – маму, яка погано ходить, і батька, який після інсульту не здатен взагалі звестись на ноги. Українські військові допомогли літнім людям покинути село, на той момент його вже наполовину окупував ворог.
28 березня 2022-го родина Олени опинилась в Дніпрі, оселилась у шелтері КУСТа.
"Їм там не солодко, дуже не солодко"
На малій Батьківщині в Олени залишились друзі та деякі родичі, які не змогли виїхати через вік або проблеми зі здоров’ям.
"Ці люди думали, що довгої війни не буде, минеться без великих втрат і вони залишаться у своїх домівках. Деякі колишні друзі та знайомі за декілька днів до окупації стали "ждунами", які кажуть: "Вони (росіяни) прийдуть та звільнять нас". Ну от, бачите, "освободілі" нас від всього", – зітхає Олена.
Всі інші, хто не загинув від російських рук, покинули село.
"Одному знайомому під час спроби спротиву прострелили ногу. Не хотів віддавати своє майно. З ним зараз все добре, переселився до Ужгорода", – згадує жінка.
Родичів Олени росіяни вивезли до окупованих міст та селищ. Казали, нібито, евакуюють, а насправді – для допитів та контролю. 72-річну тітку жінки та 68-річного дядька вивезли в Ясинувату, яка окупована ще з вересня 2014 року.
"Їм там (рідним Олени на окупованій території – Прим. Ред.) не солодко, дуже не солодко. Але вік вже не дозволяє робити довгі подорожі через багато країн. Вони сидять, незрозуміло чого чекають, кажуть, що, мабуть, ми ніколи вже з ними не зустрінемось", – розповідає переселенка.
Тітку та дядька Олени поселили на два тижні в гуртожиток від залізничного технікуму, який ще з 2014 року був зачинений через аварійний стан.
"Не у всіх районах Ясинуватої є вода, на околиці – її немає ще з 2014 року. Тітка й дядько спали на підлозі з мишами й тарганами. Ніхто нічим не допомагав, навіть постелі не було, ковдри та подушки дали добрі люди. Рашисти постійно переглядають телефони, тому тітка телефонує лише моїй мамі", – каже Олена.
Крім того, людей тримали в гуртожитку навмисно – для допитів.
"В основному питали за мене та мого чоловіка, бо я була депутаткою, ми вдвох допомагали українській армії, росіяни називали нас зрадниками. Казали, що знайдуть, розстріляють, погрожували тітці з дядьком, якщо не розкажуть про мене. Через ці знущання дядько захворів. Він хворів майже півтора року та помер нещодавно", – розповідає жінка.
Тітка Олени зараз змушена винаймати квартиру в районі, де точаться бойові дії. Виїжджати вона відмовляється, бо не має здоров’я, та й там поряд могила її чоловіка.
– Якщо я правильно розумію, ваша тітка платить гроші за житло у місті, де тривають бойові дії просто на вулицях?
– Так. І вони кажуть, що там по квартирах ще й ходять солдати.
"В один день росіянами стали"
Особливо Олену розчарував настоятель місцевого храму з Новобахмутівки, до якого вона з родиною ходила щонеділі. Діти "батюшки" разом з дітьми Олени вчились в одній школі, виступали на заходах в місцевому клубі. Настоятель з родиною прибув до Новобахмутівки з Макіївки у 2014 році.
"Родина панотця все робила для села, для школи, для садочка. Обидва такі, знаєте, суєтні, що треба знайти – привезуть, допоможуть. Коли було тяжко, всі йшли до панотця і його дружини, бо вони допомагали й словом, і ділом", – згадує Олена.
Коли почалась повномасштабна війна, священник з родиною поїхав до матері, вона жила на окупованій території.
"Коли росіяни зайшли у Новобахмутівку, то вже знали, до кого йти у двір, з ким та який діалог ввести, кого треба забрати, кого обікрасти. І ви знаєте, хто був корегувальником їхніх дій? Наші отець з матінкою. В один день росіянами стали. Моя тітка потім його у Ясинуватій бачила, як завжди, повного сил і усміхненого", – розповідає жінка.
"Хай їм буде, знаєте, земля скловатою"
Олені з родиною вже немає куди повертатись – їхній дім у Новобахмутівці знищено вщент. Згорів ще минулого року, та жінка не шкодує – мовляв, там якраз жили російські військові, навіть техніку навколо розставили, то їх і вбило снарядом.
"Хай їм буде, знаєте, земля скловатою, хай вони там і залишаються в руїнах, якщо це правда", – каже Олена.
Тепер своє майбутнє вони бачать лише в Дніпрі.
"Ми дуже вдячні всім волонтерам та КУСТу. Вони нас навчають, підтримують всіляко. Дуже допомагає місто, а ми – йому. Все в нас є, все в нас добре. Коли закінчиться війна, хочу, щоб у нас був тут новий дім", – каже наостанок Олена.
