Три історії загиблих Героїв України, на честь яких перейменовані вулиці.
Про новий ресурс-мапу "Вулиці Героїв" та захисників з Дніпра Дениса Котенка, Михайла Куратченка та Олександра Оксанченка.
Лідери з перейменування
Дніпропетровщина стала лідером за темпами деколонізації протягом останніх шести місяців. За цей період в області перейменували 2104 об'єкти, повідомляє Суспільне. У Дніпрі з 2015 року змінили понад 800 назв, з них деякі присвячені пам’яті загиблих воїнів – наприклад, вулиця Юрія Лісняка (колишня Робкорівська).
29 липня 2024 року Дніпропетровська обласна військова адміністрація перейменувала одразу 292 об’єкта топонімії. Серед них трохи більше назв, присвячених загиблим Героям України. Зокрема, вулиці Дениса Котенка (колишня 152-ї дивізії), Вадима Жукова (колишня Бєляєва), Юрія Горовця (колишня Гусенка), Олександра Щербакова (колишня Леоніда Стромцова), Артема Мураховського (колишня Платона Петряєва) та інші.
КУСТ писав вже кілька матеріалів про перейменування. Зокрема, ми розповідали, як вигадують назви для вулиць у Дніпрі, навіщо демонтують радянські меморіали, розбирали на честь кого та навіщо названі вулиці Дніпра.
Мапа Вулиці Героїв
До Дня Незалежності Платформа пам’яті Меморіал та ЛУН Місто створили загальноукраїнську інтерактивну мапу, на яку нанесені вулиці, названі на честь загиблих українських захисників та захисниць.
На карті ви знайдете розташування вулиці, біографію Героя та зможете поділитись посиланням. У Дніпрі наразі відмічено лише дві вулиці, але ми спробуємо виправити ситуацію та разом з родиною загиблого воїна внести інформацію про нову назву.
Та спочатку поспілкувалися з рідними тих Героїв, які вже є на мапі.
Вулиця Дениса Котенка
Денис Котенко за позивним Шкіпер був добровольцем, служив у полку "Азов".
"Денис був дуже розумною людиною, тому навіть пішов до школи у шість років. Боровся за справедливість, хотів створити вільну Україну", – розповідає його мама Тетяна.
Пішов служити у 2014, коли йому було 18 років. Брав участь у боях за звільнення с. Широкиного на Донеччині. З 2019 був членом політичної партії "Національний корпус". Відомий ультрас ФК "Дніпро". Працював і в Молодіжній раді Дніпра.
"Писав і вірші, і пісні. Був репером. У 2012 році, коли йому було 16, написав з товаришем пісню "На коліна перед Україною". У них була група "Мегаполіс"", – згадує мама.
Денис був одружений і в 2020 році переїхав у Київ до коханої. У них народився син. У столиці працював у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів України.
"Коли почалась повномасштабна війна, вивіз дружину за кордон, а сам повернувся і пішов в "Азов"", – каже мама.
25-річний Денис Котенко загинув 24 березня 2022 року під час оборони Київщини. Разом з побратимами визволяли село Лук’янівка.
"Сталась танкова дуель. Денис був першим номером у розрахунку, він був РПГшником, протитанковий взвод. Ворожий танк хотів влучити у наш, але трохи, як мені розказували, з місця здвинувся і потрапив у розрахунок. Денис загинув разом з другим номером, Сергієм Заяковським", – розповідає мама.
Посмертно Денис отримав орден "За мужність" III ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики та інформаційної сфери, мужність і самовідданість, виявлені під час висвітлення подій повномасштабного вторгнення рф на територію України, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність. Його іменем назвали у Дніпрі колишню вулицю 152-ї дивізії, а у селі Лук’янівка перейменували вулицю Гагаріна – на ній він загинув. У цьому ж селі є меморіал пам’яті загиблих побратимів Дениса та Сергія.
"Я буду пишатися. Може мій онук колись приїде до Дніпра і подивиться, що на честь його батька назвали цю вулицю. Хай діти знають, що був такий Денис Котенко, який боровся за Україну", – додає Тетяна.
Вулиця Олександра Оксанченка
Олександр Оксанченко народився 26 квітня 1968 року в селі Маломихайлівка Покровського району Дніпропетровської області.
"З дитинства визначив свій шлях, обравши професію і не зрадивши мрію, хоча й шлях до неї був досить тернистим. Не маючи якихось великих покровителів, хлопчик з малого села мав сильну мрію літати і довів цілому світові, що він зміг досягти вершини", – розповідає його донька Ганна.
Олександр навчався в Харківському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків ім. С. І. Грицевця. У 1989-2018 роках проходив військову службу у Дніпрі та Миргороді (Полтавщина) і займав посади від льотчика-інструктора до заступника командира військової частини з льотної підготовки. Останнім його місцем служби була 831-ша бригада тактичної авіації.
"Протягом усього свого життя тато був людиною честі. Офіцер – для нього не просто слово, це стиль життя. Життя, у якому людина має свої високі духовні цінності, принципи та, перш за все, людяність. Був дуже доброю, справедливою, чесною, талановитою та напрочуд скромною людиною, не дивлячись на світове визнання його, як аса своєї справи", – каже Ганна.
Олександр став першим пілотом за часів незалежності, який зміг освоїти усі фігури вищого пілотажу та займав призові місця на міжнародному рівні.
"Не зважаючи на те, які трагічні помилки вчинила тодішня українська влада наприкінці 1990-х років по відношенню до авіації, знищивши та передавши ворогові велику кількість літаків, ракет та обладнання, тато зміг неодноразово гідно представити Україну, керуючи застарілою пташкою СУ-27. Та він обожнював її і марив небом", – розповідає донька.
Пілот був учасником АТО, виконав десятки бойових вильотів. З листопада 2020 року Олександр був депутатом Миргородської міської ради. Отримав орден Данила Галицького і медаль "За військову службу Україні".
Загинув полковник 25 лютого 2022 року у повітряному бою над Києвом, відволікаючи на себе ворожу авіацію.
"Даючи можливість врятуватись своїм побратимам, мій тато загинув. Як і говорять в авіації – льотчики не помирають, вони навічно залишаються в небі… Він виконав свою місію до кінця, віддавши найцінніше – власне життя", – каже донька.
У Олександра залишилася дружина та двоє дочок.
"Бути дружиною військового льотчика у мирний час нелегка ноша, що говорити про війну… Та за сильним чоловіком завжди стоїть сильна жінка. Вони просто по-справжньому кохали один одного", – розповідає донька про своїх батьків.
28 лютого 2022 року Указом Президента України за здійснення геройського вчинку ціною власного життя Олександру Оксанченко присвоєно звання Героя України (посмертно).
""Людина-легенда" – так сказав під час вручення ордену "Золота Зірка" генерал Валерій Залужний", – згадує донька.
Як розповідає Ганна, у липні 2022 року у Великій Британії організатори міжнародного показу бойової авіаційної техніки "The Royal International Air Tattoo-2022", на згадку про Олександра Оксанченка та його бойову машину Су-27, створили композицію на майданчику, де колись стояв цей літак, з фото льотчика та українським прапором. А країна Сьєрра-Леоне присвятила йому серію марок.
У військовій частині, де проходив службу Олександр, вдалося створити музей усієї авіаційної бригади. За життя чоловік передав туди свою форму, у якій здобував перемоги та нагороди на міжнародних авіашоу. Також згадка про нього є ще у інших сучасних музеях.
У багатьох містах та селах України іменем Олександра Оксанченка назвали вулиці, зокрема і у Дніпрі.
"Я вважаю, що людське життя безцінне, тож для Героїв, які віддали це життя за волю і незалежність країни, задля нашого з вами життя, все, що б ми не зробили – цього буде мало. Мені соромно за те, що на перейменування вулиці ми збираємо голоси на петиції, у той час, коли людина віддала своє життя. І хто знає, аби не вони, чи була б можливість у нас жити взагалі на тій вулиці", – додає донька.
Ганна та побратими Олександра мріють про те, щоб колись у небо піднявся сучасний бойовий літак з його прізвищем на борту.
Вулиця імені Михайла Куратченка
Михайло народився 19 березня 1979 року в Дніпрі. У 2000-му він закінчив Донецький державний університет внутрішніх справ за спеціальністю правоохоронна діяльність. Там чоловік познайомився з майбутньою дружиною Анною, яка і розповіла нам про його життя. Разом у них народилось дві донечки.
"Він ріс у бідній сім'ї і розповідав мені, що майже всі навколо нього виростали та йшли по "кривій доріжці". Коли Михайло став підлітком, він завжди хотів навпаки з усім цим боротися. У нього завжди було бажання стати поліцейським. Він сам вступив і сам добивався всього у цьому житті. Ніхто нікому не допомагав", – розповідає дружина.
Михайло мріяв стати начальником, щоб повпливати на правоохоронну систему і зробити її більш людяною. Він поставив собі на меті зробити так, щоб люди позитивно відносилися до поліцейських і хотів досягнути цього власними вчинками.
"Для нього робота – це було майже все. Він віддавав всього себе своїй справі, завжди був дуже справедливим, докопувався до кожного маленького факту. Коли він працював слідчим, то ті люди, яких він відправляв за грати, потім приходили і казали: "Дякую, що ви нас зупинили і тепер у нас почалося нове життя, ми вийшли і почали працювати, як нормальні люди", – додає Анна.
Михайло служив у відділах поліції у Соборному, Центральному та Чечелівському районах Дніпра. Працював заступником начальника слідчого відділу в обласному управлінні. У 2015 році Михайло став керівником міського управління поліції, а згодом заступником начальника Головного управління Нацполіції в Дніпропетровській області. У 2020 році очолив ГУНП у Черкаській області. Паралельно він здобув звання кандидата юридичних наук.
"Кожну хвилину щось вивчав. Все встигав. І сім’ї приділяв час, і роботі. Він завжди казав, що дуже мало годин у добі", – розповідає дружина.
Анна пригадує, коли почалася війна, за 4 дні вона сумарно бачила чоловіка 10 хвилин.
"Потім він нас відправив за кордон. Казав, що я не можу відповідати за вашу безпеку, мені треба займатися людьми".
Михайлу було 42 роки, коли російська міна забрала його життя. 7 грудня 2022 він прийняв рішення очолити зведений загін Черкаської області та з колегами поїхав зі стабілізаційними заходами на Херсонщину. Всі вони особисто проводили розмінування. Загинула майже вся група: вибухотехнік Ігор Мельник, кінолог Сергій Ненада та поліцейський Вадим Періжок та Михайло Куратченко.
"Він був чудовою людиною. Для нього було першочергове завдання, щоб усім було добре: іншим людям, його співробітникам та підлеглим. Усі його дуже любили. Навіть зараз, коли я приходжу у Дніпрі в поліцію і в Черкасах, всі дуже тепло про нього відгукуються, бо він як міг допомагав усім", – розповідає Анна.
Посмертно Михайло отримав звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
"Він був гідний цього звання", – впевнено каже Анна.
На честь Михайла Куратченка перейменували вулицю у Дніпрі, колишня назва – Недєліна. У Черкасах є меморіальна табличка, яку поки не відкрили офіційно. А також розмістили його фотографію на Алеях Слави у Дніпрі та Черкасах.
"У книзі героїв МВС, що писали минулого року, теж була сторінка про нього, але наразі я ще не бачила цю книгу", – додає Анна.
У нього залишилась дружина та дві доньки, які дуже сумують за батьком, але пишаються, що він був справжнім патріотом України та героєм.
КУСТ разом з дружиною Михайла підготували текст про нього і подали заявку розробникам мапи Вулиці Героїв. Для цього потрібно вказати ім’я та дату смерті військового, його життєпис, колишню назву вулиці та дату рішення про перейменування топоніму та залишити свої контактні дані. Внести інформацію можуть не лише родичі, а й усі охочі.
Якщо у вас є інформація про вулиці, сквери, провулки, парки та алеї, перейменовані на честь українських захисників, захисниць, поділіться нею, заповнивши цю форму.
Більше про те, як увіковічнити пам’ять про загиблого Героя, ми писали у нашому попередньому матеріалі.
