14 січня російська ракета вбила 44 людини, про це ми писали тут. Серед жертв – відомий боксер і тренер Михайло Кореновський.
Перші місяці життя після втрати, години сліз і жага до життя.
"З цих рук я тебе ніколи не відпущу"
Історія кохання Ольги та Михаїла почалась ще в шкільні роки десь у 1999 в Одесі. Він був неймовірно гарним хлопцем, з глибокими блакитними очими, згадує тепер дружина. Займався боксом, відрізнявся від інших парубків сміливістю і добротою. На шкільних заходах викладачі його хвалили за успіхи у навчанні. Не дивно, що пів школи закохалися саме в Михаїла. Серед них була й Ольга, на декілька років молодша від нього.
"Щодня, щоб вийти зі школи, Міша проходив повз мій клас. Я дивилась на нього і розуміла, що дуже мені подобається. Однак, я була скромною дівчинкою, а тому соромилась говорити про почуття", – говорить Ольга.
Після школи дороги майбутньої пари розійшлись. Ольга пішла отримувати свою першу освіту, а Михаїл поїхав у Дніпро вступати в фізкультурний інститут. В цей період кожен з них переживав особисту трансформацію: Міша будував життя в Дніпрі, займався кар’єрою тренера з боксу. А Ольга зрозуміла: її призначення – це спорт, тому почала займатися фітнесом. Через декілька років пара несподівано зустрілась.
"Я вже була зовсім доросла, мені виповнилось 22. Стала впевненою у собі, стрункою дівчиною з вогненно рудим волоссям. Я прийшла на випускний свого брата, а він якраз навчався в одному класі з молодшим братом Міши. Так, ми й зустрілись. В той вечір, він взяв мене на руки й сказав: "З цих рук я тебе ніколи не відпущу"".
Була лише одна складність: Ольга жила в Одесі, а Міша – у Дніпрі. Між ними були десятки кілометрів, хлопець з дівчиною часто зідзвонювались та декілька раз приїжджали одне до одного, але пара розуміла, що розвитку у таких стосунків не буде. Тому Міша наважився зробити Ользі пропозицію і запропонував переїзд, на що жінка відповіла: "Так!".
"4 вересня 2008 ми вирішили одружитися. В один день подали заяву, купили обручки, замовили торт. Через півтора місяця зіграли весілля в Одесі. Це був один із найкращих днів у моєму житті. Гості були із Дніпра, із Запоріжжя, із Кривбасу".
"Усе це зруйнувала ворожа ракета"
Після весілля Ольга ще місяць працювала в Одеському фітнес-клубі, а в листопаді переїхала до свого чоловіка. Її зустрів дощовий, сірий Дніпро. Молодій дружині тут не сподобалось без друзів, родичів та батьків. Було дуже складно адаптуватися до нового життя. Вона не раз вмовляла чоловіка повернутися до Одеси, а він щоразу відмовляв. Казав, що дуже любить Дніпро, а тому усіма силами намагався, аби й Ольга закохалася у нього. Показував найкращі місця міста, запрошував в улюблені ресторани та кафе. З часом Ольга звикла до нового міста, знайшла роботу, друзів та знайомих, народила двох дітей: Маргариту, якій наразі вже 14 і Марусю, якій зараз 6.
"Ми дуже любили та цінували одне одного. Кожні вихідні ми проводили разом всією родиною. Інколи їхали до улюбленого ресторану, до друзів у гості, в парк. Інколи вирішували залишитися вдома й просто насолоджувалися присутністю одне одного. Нам не важливо було, що й де робити – головне разом!".
В цій квартирі усе було ідеально для Ольги та Міші, бо вони будували її саме так, як їм хотілось, не шкодуючи не сил, ні грошей. Скільки сніданків Ольга приготувала для своєї родини на просторій жовтій кухоньці, скільки смішних історій чули стіни цієї квартири, там лунав дитячий сміх і панувала любов, говорить Ольга. Усе це зруйнувала ворожа ракета 14 січня…
"Я пам'ятаю цю істерику… Я майже непритомніла"
14:00, 14 січня. Ольга та діти вийшли на бульвар Слави на прогулянку. Михайло повернувся після змагань додому. Вирішив пообідати та відпочити. Ольга не випускала з рук телефон, бо чекала на дзвінок чоловіка.
""Льосик (так Міша мене називав), я вже відпочив, ви де?" – я думала, що він подзвонить і скаже щось таке".
Але замість цього Ольга почала отримувати повідомлення про те, що наближається ракета. 40 секунд… У ті миті жінка думала, що в середині Бульвару Слави їй з дітьми безпечно, тому що немає ніякої інфраструктури поблизу. 30 секунд… Серце Ольги почало битися по-іншому, відчувала вже, що станеться щось погане… 20 секунд…
"Я подумала що моя місія як мами – вберегти, зберегти та відволікти дітей, щоб вони не злякалися".
10 секунд…
"Я їх обняла і в цей момент ми почули глухий звук, одразу після піднявся клуб чорного диму. Я почала дзвонити чоловікові, він не брав телефон. Я чекала від нього дзвінка, що він зараз подзвонить і скаже: "Оль, все добре, ви як?". Ми побігли до укриття. В голові я перебирала, куди могло прилетіти: Школа? Дитячий садочок? Від людей навколо почула, що влучило в мій дім".
Відразу після прильоту до Ольги зателефонувала її подруга та запропонувала забрати її з дітьми. Жінка ще до кінця не розуміла, що її квартира зруйнована, тому просила подругу по дорозі забрати її чоловіка. На що та давала якісь незрозумілі відповіді.
"Тоді я вже зрозуміла, що трапилося щось страшне, але я не хотіла цей страх показувати своїм дітям. Наступного дня я попросила відвести мене до будинку. Цього дня приїхали друзі з Кривого Рогу, щоб шукати Мішу. Знайшли 15 січня. Я пам'ятаю цю істерику… Я майже непритомніла, мене водили по якихось наметах, щось треба було заповнювати…"
"Поки не плакала максимум тиждень"
Перший тиждень після трагедії Ольга з дочками жили в гостях у друзів, далі з’їхали на орендовану квартиру. Жінка розуміла, яка відповідальність за всю родину лягла на її плечі: тепер вона стала головною у сім’ї, годувальницею, сама мала приймати усі рішення.
"Я не мала бажання залити горе алкоголем або почати курити. Жодної дурної думки. Навпаки я стала більш зібраною, самостійною. Діти тепер повністю на мені, всі рішення на мені. Було важко, я намагаюся плакати тоді, коли цього не бачили дівчатка, зачинившись у ванній".
Головною мотивацією продовжувати жити для Ольги стали її дочки. Відволікала та приносила радість також її робота. Адже через 2 тижні Ольга повернулась до тренувань. Тепер уся фінансова відповідальність була саме на ній, тому Ольга взяла більше тренерське навантаження. Головною задачею на найближчий час стала організація життя родини.
"Не було й тижня, коли я б сиділа вдома та ридала. Я почала швидко приймати рішення, здавалося, що серцем. Ніби Міша підтримував та спрямовував мене. Тому я знайшла няню для своєї молодшої дитини. Також записала дівчаток на додаткові позашкільні заняття: плавання, англійську, бокс".
Ольга намагається зробити все, щоб діти не відчували себе самотніми, а тому дуже багато часу проводить разом з ними. Щовечора гуляє набережною, дивиться з дітьми фільми, а на вихідних сім’я їде в планетарій, аквапарк чи кіно.
""Часто діти запитують, як ти думаєш, тато зрадів, що ми туди поїхали? Так, звичайно!", – відповідаю я. Молодша дочка не знає слова "помер", але розуміє, що тато на небесах, що він – наш ангел-охоронець. Михайло спостерігає за нами та допомагає. Але деколи ми заходимо додому, вона швидко натискає домофон. Я питаю: "Кому ти натискаєш, ми ж всі тут?". "А що як нам тато відкриє", – відповідає вона.
Особисто я відчуваю себе краще. Але поки не плакала максимум тиждень. Мені часто хочеться повернутися у минуле. Тому роздивляюсь фото, відео з Михайлом. Щодня у побутових речах, перехожих людях я бачу свого коханого. Бачу чоловіка з дитиною: він просто підійшов зав’язати дитині шнурок… І я згадую, яким гарним татом був Міша. В його вихованцях, або просто спортсменах я ніби впізнаю його. В новій квартирі стоять наші спільні фото, любов до Міші та пам'ять про нього, залишиться в наших серцях назавжди…"
