Команда КУСТа поспілкувалась з родичами загиблих.
Щодня в Україні від ворожих атак та на полі бою помирають чиїсь батьки, сусіди, друзі, брати, сестри та діти. У новинах пишуть: "Загинуло троє". Ким були ці люди? Чим жили та про що мріяли?
Ми започатковуємо серію текстів про людей, яких ми втратили у цій війні.
Іван та Віра Пригонець: "Мама могла б досягти великих успіхів у кар'єрі, але вона постійно обирала сім’ю. А тато цікавився всім"
24 серпня під час обстрілу села Чаплине на Дніпропетровщині в автівці згоріло подружжя Пригонець. Вони разом із донькою Анастасією повертались із Мирнограда. 17-річній дівчині вдалось вистрибнути з полум’я, вона отримала опіки 25-30 % тіла.
Про подружжя, що загинуло, розповів їхній син Денис Пригонець. Далі пряма мова.
"Мені важко спілкуватися на цю тему, я цілком розумію, що сталося з моєю сім'єю, але прийняти цього поки не можу.
Уявіть, що ви йдете по своїх справах, в якийсь момент вас випадково штовхнули, ви на мить розгубилися, втратили рівновагу, але за кілька секунд повернулися в норму і продовжили свій шлях. А у мене відчуття, наче нас на великій швидкості збила машина і ми вже довгий час летимо незрозуміло куди, навіщо і чому. Не знаючи, коли ми зупинимося, прийдемо до тями та продовжимо свій шлях.
Начебто все нормально, потихеньку одужуємо після втрати, виникають ідеї та плани на майбутнє. Але знову ж таки… коли ми зберемося і почнемо справді жити, я не знаю.
24 серпня я був у Черкасах. Про загибель батьків дізнався з новин, впізнав нашу автівку. Була паніка. Не хочу це згадувати.
Наскільки мені відомо, через обстріли в автівці почалась пожежа. Настя не одразу вийшла, чекала, поки вийде мама. Але цього не сталось, ми досі не знаємо чому. Настя зволікала, бо було страшно, бо не знала, що робити. Мама з цим завжди допомагала. Потім, коли сестрі стало дуже боляче, вона відстібнула ремінь безпеки, відкрила двері та вибігла з машини.
Їй на зустріч підбіг військовий. Вони разом лягли на землю, перечекали ракетні удари. Після цього вона почала шукати батьків, але в цей момент прибула швидка та її забрали у лікарню.
Тато був доброю людиною, але на своїй хвилі постійно. Він з нами спілкувався, теж виховував, та центром сім'ї була мама. Щось попросити, дізнатись – це до мами. Тато був суворим, особливо в дитинстві. Частіше сварив, ніж хвалив.
Мені подобалось, коли ми вдвох із ним їздили по моїх або його справах та спілкувались. Прогулювались за покупками чи ще чимось або я допомагав йому з машиною в гаражі. Мені останнім часом було цікаво спілкуватись саме з батьком. З ним просився і на підробітки, щоб просто поговорити, допомогти, навчитись чомусь.
Найяскравіший спогад, це коли батько прийшов додому якось вночі та попросив вибачення за те, що приділяв нашим взаєминам мало уваги. Він завжди знав все про нас (дітей – прим. авт.) від мами. Але... шкодував, що сам не брав активної участі в нашому житті.
Батько був людиною розумною, постійно цікавився всім. Особливо – політикою, автомобілями різними та, звісно, будівництво. Міг підколоти якось, пожартувати – він це любив.
Мамі, Вірі Вікторівні, 11 серпня виповнилось 46 років. Вона була дуже працьовита і відповідальна людина. За що б не бралася, робила відразу і до кінця. Найбільше вражало в мамі те, що вона з усіма могла порозумітися, незалежно від того, якою була людина і з яким настроєм прийшла. Вона була найдобрішою і найтерплячішою особою, яку я знаю. Повірте, щоб винести хоча б мій характер, потрібно багато зусиль.
Я думаю, мама могла б досягти великих успіхів у кар'єрі. Але вона постійно обирала сім’ю. Змінювала роботу, шукала зі зручним графіком, щоб бути ближче до дітей. Була ФОП і продавчинею одягу.
Мама дуже любила читати. Найчастіше це були романтичні, детективні історії, художня література. Я довгий час хотів, щоб вона почитала зі мною "Відьмака", але я так і не знав, чи встигла вона це подужала. Ми часто спілкувались з приводу книг, що сподобалось, а що ні.
Мама казала, що у неї була мрія – створити сім’ю. І додавала, що її мрія справдилась. Але я вважаю, що не до кінця. Їй, мабуть, хотілось дожити до старості, поняньчити онуків, побачити це все.
Мама завжди була очагом добра, любові, впевненості у собі. Ти міг у будь-який час подзвонити.
"Тобі погано? Не хочеш розповідати? Окей. Все буде добре. Проблеми серйозні? Нічого, але ми разом, ми впораємось".
І все потрохи само налагоджувалось. Навіть не знаючи, що сталось, вона могла завжди знайти вихід із ситуації.
Настя, моя сестра, якось сказала, що життя наших батьків не завершилось, як і наше теж. Вони продовжуються в нас. І ми – в них. І це ніколи не закінчиться. Всі їхні переживання, думки, дії, завжди будуть в нас. Так само як наші – в них. Будемо йти до кращого. Будемо жити далі".
Для тих, хто захоче допомогти Денису та Анастасії Пригонець, які залишились без батьків, ми додаємо номер картки Дениса: 5168 7574 2928 4260.
Всі гроші підуть лікування та реабілітацію Анастасії. За словами брата, зараз вона знаходиться в лікарні Австрії, але надалі в планах лікарів перевести її у реабілітаційний центр. Вона вже почувається краще, працює з реабілітологом, який допомагає їй повернути чутливість правої руки, зап’ястя, пальців, а також знову почати ходити.
Владислав Горбонос. "Вчився у Нацгвардії, мав звання лейтенанта"
12 листопада в бою на Харківщині на міні підірвався лейтенант Нацгвардії Владислав Горбонос. Він був з Кам’янського, 20-річний хлопець тільки-но закінчив академію Національної гвардії України. У нього залишились батьки, сестра та друзі.
Ми поспілкувались з його другом та колишнім однокласником Дмитром Черновим. Далі пряма мова.
"Ми дружили ще зі школи. Потім роз’їхались, але зв’язок зберігся. 13 грудня Владиславу мало б виповнитись 21. Однокласник вчився у Нацгвардії, мав звання лейтенанта. Завжди мріяв туди вступити.
Владислав був доброю, чуйною, розумною людиною. На нього можна було покластись. Працював, вчився, радів життю. Завжди на його обличчі була посмішка, завжди він залишався веселим. Скільки його знав, ніколи сумним не бачив. Владислав любив рибалку, полювання. Займався спортом.
Буду завжди його пам’ятати, в моєму серці – Герой, який захищав нашу країну та наші життя. Шкодую, що не зміг провести його в останню путь".
Небайдужі створили електронну петицію, в якій закликають нагородити лейтенанта Владислава Горбоноса орденом "За мужність".
"Був чесним і відданим, справжнім патріотом своєї країни та хоробрим командиром взводу військової частини 3036 Національної Гвардії України міста Дніпро", – йдеться у петиції.
Віталій Гончаров. "Коли хворіли діти, він заводив будильник, щоб міряти температуру кожну годину"
14 листопада в бою на Донеччині загинув військовослужбовець з Кам’янського 43-річний Віталій Гончаров. Він служив у 53-тій окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. До повномасштабної війни він працював монтажником. У нього залишилася дружина, донька, син, мати та два брати.
Ми поспілкувались з його дружиною Надією Гончаровою. У шлюбі пара була 17 років, мають двох дітей – доньку Валерію та сина Євгенія. Далі пряма мова Надії:
"Ми познайомилися в нашому місті, у Кам'янському. Він позичав у мене на роботі 1 гривню, йому не вистачало на автобус, а потім, коли прийшов віддавати, запросив у кіно. Тоді йшов фільм "Бій с тінню", який я давно хотіла подивитися. Після того ми почали зустрічатися. У нас завжди було все по-родинному, особо яскравих побачень не було. Все робили разом.
Віталій довго працював будівельником, потім на металургійному комбінаті монтажником. Дуже любив працювати на висоті. У вільний час збирав марки. Стосунки з дітьми у нього були чудові. Найчастіше робили все руками: складали лего та конструктор, створювали поробки.
Віталій про мене піклувався. Я не маю батьків, тому чоловік був для мене за всіх, завжди поруч, у всьому допоможе. Коли хворіли діти, він заводив будильник, щоб міряти температуру щогодини. Можна згадувати багато, але він був моїм життям та надихав жити.
Віталій дуже добра і світла людина. Він завжди намагався усім допомогти та всіх врятувати. Дуже позитивний і життєрадісний, якщо навіть в нього щось не виходило, завжди казав, що все буде добре, треба трохи зачекати.
Якби могла, я б сказала йому, що ми його дуже кохаємо і чекаємо! Завжди! Я досі так кажу".
Команда КУСТа щиро співчуває горю кожної сім’ї, яка втратила рідних. Якщо ви хочете поділитись історією вашої рідної людини, яка загинула, будь ласка, пишіть нам у фейсбуці та інстаграмі.
