Розповідаємо історії трьох волонтерок.
Три жінки, які вкладають власні час, сили та гроші, щоб допомагати нашим захисникам і захисницям та постраждалим від війни.
Раніше ми вже писали про трьох жінок-військовослужбовиць, трьох засновниць благодійних фондів, чотирьох переселенок, про трьох мам, які досі чекають своїх зниклих безвісти синів, про двох активісток та про трьох жінок, які створили проєкти, що наближають нашу Перемогу.
Наталя Ірідчина з Дніпра: "Вони для мене всі рідні"
36-річна Наталя працює асистенткою вихователя в інклюзивній групі, допомагає дитині зі складнощами в соціальній адаптації. Волонтерством Наталя почала займатись після повномасштабного вторгнення. Також жінка навчається на четвертому курсі Бердянського державного педагогічного університету (евакуйованого в Запоріжжя) за фахом вихователя дитячого закладу з інклюзивною та логопедичною освітою.
Далі – пряма мова.
"Так склалося, що мого лікаря сімейного, гарного хлопця, забрали на фронт, і, мабуть, дружба з ним спонукала мене до дії. Починала з плетіння маскувальних сіток вдома. За три місяці зробила 10 стіток. У нас у Кам’янському є дівчата з "Жіночої сотні", які займаються цим з 2014 року.
Потім я ходила до шпиталю, по палатах приносила їжу для захисників. Там поранених тримають лише якийсь проміжок часу, доводять до більш нормального стану, а далі відвозять у західні регіони для реабілітації. Хлопці та дівчата приїжджали без телефонів, зарядних пристроїв, у них не було зв'язку зі своїми родичами. Потреби були різні, але діяти треба було негайно.
Спочатку сама купувала продукти, а потім зрозуміла, що нашим воїнам подобається випічка. Познайомилася з жінкою з інвалідністю, яка не може ходити, але раніше працювала кухарем. Вона пекла пиріжки, а я їй приносила основу: борошно, цукор, молоко, яблука, вишні.
У мене є гарний знайомий, який допомагає кавою. Він меле зерна для нас. Я кажу, наприклад, мені потрібно на четвер, він приїжджає до мене додому з усім готовим, а я хлопцям фасую і віддаю. Ще мені подруга пекла для захисників пряники патріотичні. Жовто-блакитні з написами.
Пам'ятаю, як одному хлопцю повністю збирали форму. У листопаді його на позицію відправили, чоловік потрапив під обстріл, приїхав на лікування зовсім без нічого. А він сам із села, друзі попросили допомогти, щоб він знову став у стрій і почав виконувати бойові завдання.
Згодом ті ж хлопці, які одужали та повернулись на фронт, почали звертатися по амуніцію, і я вже більше почала їм допомагати. Нині займаюсь великим збором для однієї бригади. Захисники із неї для мене як рідні.
Наразі я маю 10 листів-подяк, два підписаних прапори, Конституцію з підписами. Все це від воїнів, яким я допомогла".
"Мій 11-річний син теж волонтерить"
"У моїй сім’ї волонтерять всі: я, син і чоловік. Ми з цього коштів не отримуємо. Раніше навіть самі оплачували всі пересилання новою поштою, поки не дізнались, що волонтерам дають промокоди на безкоштовне доставлення.
Ми з моїм чоловіком навіть познайомились через волонтерство – мені порадили звернутись до нього по допомогу. Він працював директором фонду, мав більше ресурсів для допомоги. Але тепер він закрив своє приміщення, тому що дуже дорога оренда.
Разом із сином ми ходили до шпиталю. Тепер, коли Даня бачить військових у повсякденному житті, біжить за ними дарувати малюнки та бажає швидкого повернення додому, це його підтримка їхнього бойового духу, щоб вони розуміли, що на них чекають.
Син має багато шевронних подарунків від військових і дуже багато трофеїв.
Син веде свою сторінку у тікток. Він там спілкується з військовими, вони розповідають йому про свою службу. Хлопці Дані на день народження зробили відеозвернення з привітаннями".
"Вона удала, наче її вбили"
"Дуже неприємна ситуація була, коли одна дівчина втерлася у довіру до нашої сім’ї, а виявилась шахрайкою. Вона звернулася через сина по допомогу, начебто для свого чоловіка, щоб придбати йому шолом. А шолом – недешева річ. Ми зібрали гроші, відправили, дівчина повинна була відзвітуватися. Коли прийшов час для цього, вона удала, наче її вбили – ніби її подруга написала про смерть дівчини з її сторінки. А потім вже через деякий час виявилося, що вона жива, просто не хотіла повертати кошти. Після цієї історії я думала, що не буду більше займатися волонтерством, а потім зрозуміла: не можу залишити хлопців, вони дійсно потребують цієї допомоги".
Олександра Досенко з Києва: "Волонтерська діяльність допомагає мені не зійти з розуму"
26-річна Олександра з Києва волонтерить з 17 років, коли у 2014-ому почалась війна. Дівчина допомагала у шпиталі, організовувала свята для військових, готувала пончики, збирала гроші, займалась проєктом "Таємний Санта для Захисників", готувала сухі супи.
Далі – пряма мова Олександри.
"У 2014 році я побачила інтервʼю пораненого захисника і зрозуміла, що хочу допомагати людям: морально, фізично, будь-як. Тепер той захисник – мій дуже хороший друг.
Я одразу знайшла контакти волонтерів і доєдналася до їхньої команди. Дев'ять років тому до кінця не розуміла, на що я йду і що можу побачити у шпиталі, бо була ще дитиною. Перші 3 дні було важко волонтерити. Ми приймали поранених, збирали їхні запити в блокнот, йшли на склад через усю територію і носили частинами все. Зранку і до 21 години. Я не знала, як себе поводити, мені було боляче, я ледь стримувала сльози, але запал і настрій поранених зцілили мене.
Одного дня до шпиталю приїхала колона швидких, багато поранених, деякі з них – важкі, я була до середини ночі у шпиталі, за мною приїхав тоді тато, бо вже нічого не працювало. Я зайшла додому, сіла в коридорі на підлогу і розридалася. Після цього на моєму обличчі не було більше сліз.
Ці страшні часи подарували мені багато хороших людей в моєму житті. І я, звісно, стала набагато сильнішою".
"Цю ідею в соцмережах підхопила величезна кількість людей"
"Повномасштабна війна застала мене між Бучею та Ірпенем. Ми провели 7 днів у підвалі, а згодом всією родиною виїхали у західні регіони України, в мене був час, щоб прийти в себе… І коли я повернулася до Києва, то вирішила, що робитиму мініпончики, але бісквітні, відправляла їх військовим, пораненим хлопцям і дівчатам, а також діткам-ВПО, які залишилися без житла і мусили виїхати зі своїх домівок. За півтора місяця робила близько 3000 пончиків.
Восени я відкрила збір на потреби поранених у шпиталі, у реабілітаційних центрах. Мені допомагав мій друг. Ми закрили запити на двадцять теплих зимових ковдр, милиці, ходунки, безліч спортивних костюмів, кросівок, ширм, шведських стінок, мікрохвильовок, футболок. Також ми відправляли теплі дуйчики на передову, газові балони.
Ближче до свята Миколайчика та Нового Року знайома подала мені ідею проєкту "Таємний Санта для Захисника". Суть полягала у тому, що будь-яка людина може доєднатися до ініціативи та зібрати бокс-подаруночок для наших захисників. Тільки-но я написала про цю ідею в соцмережах, її підхопила величезна кількість людей. Цей пост почав розлітатись по сторінках наших чудових українських акторів, люди писали мені й вдень, і вночі. Всі подарунки надсилали поштою (обовʼязково умовою було те, що бокси відкривалися і перевірялись на наявність будь-яких сторонніх предметів).
Ми збирали не індивідуальні замовлення, а загальні бокси, залежно від кількості хлопців у бригадах. Всі ці бокси прямували на передову.
Ближче до весни в мене виникла ідея зробити те саме для дівчаток-захисниць. Ми назвали це святом весни, а не 8 Березня. До наборів входили звичайні та сухі шампуні, сухі душі, засоби для особистої та інтимної гігієни, кава, чаї, шоколадки, дезодоранти, гігієнічні помади, креми для обличчя, для рук, кондиціонери для волосся".
"Вівсянка із сухофруктами на сухому молоці, какао з сухим молоком, кус-кус з овочами, гороховий суп з овочами"
"Пізніше до мене прийшла нова ідея: готувати сухі набори для хлопців, які зручно взяти із собою на виїзд. Ми робили їх разом із подругою: вівсянка із сухофруктами на сухому молоці, какао з сухим молоком, кус-кус з овочами, гороховий суп з овочами. З кожним днем запитів все більшало, але ми закривали їх усі.
З липня я працювала над цим сама, вкоротила ці набори до каш з овочами та супів з овочами, бо нереально приготувати великий обсяг самій. Згодом я зрозуміла, що не встигаю обробляти усі запити сама, на допомогу мені прийшла інша подруга. Разом за тиждень ми відправили понад 1200 наборів.
Потім я сиділа думала, як сама можу прискорити цей процес, шукала ідеї та знайшла! Пропорції складників сухого супу вираховуються на вагу. Але щоб щоразу не важити, я просто знайшла баночки маленькі, поставили собі позначки на них про те, скільки насипати, а також змішала порівну всі спеції. За 5 днів я закрила понад 15 запитів на набори, за тиждень зробила більш як 2000 наборів, що поїхали на позиції. І на цьому я не зупиняюся, надходять запити – я їх обробляю. Все це доводиться поєднувати з роботою. Я працюю товарознавицею".
"Я зазвичай просто плачу і мені стає легше"
"У мене є чоловік, ми разом вже 5 років, дітей поки що не маємо. Я зараз живу сама, бо коханий з початку війни захищає країну. Найважче було, коли у червні-липні нас чи не щодня обстрілювали. Я приходила з роботи о 20:00, гуляла із собакою, робила хатні справи та сідала фасувати супи близько 22:00. Лягала спати після опівночі, потім через годину-півтори зазвичай лунала тривога, ми з собакою бігли до найближчого укриття та сиділи там до 5:30 ранку – до самого відбою. Лягала спати, а через дві години вставала на роботу.
Волонтерська діяльність допомагає мені не зійти з розуму. Бо коли я нічого не роблю, то починається депресивний стан. Вигорання трапляються досить часто, особливо через сум за чоловіком. Я зазвичай просто плачу і мені стає легше. Не вважаю це за слабкість. Але мій пес не дає мені сумувати. Коли я починаю плакати, він прибігає до мене і починає злизувати з обличчя сльози, обіймати лапами".
Катерина Березко з Баришівки: "Крім волонтерства, зараз у моєму житті нічого немає"
31-річна Катерина Березко з селища Баришівка, що на Київщині. До повномасштабної війни вона не займалась волонтерством, однак була активісткою: брала участь у створенні міських парків, організовувала масові заходи, суботники.
За декілька місяців до початку повномасштабного вторгнення Наталя отримала виробничу травму. Але керівники відмовились надавати їй документ про це, навпаки почали погрожувати, виривати сторінки з медичної карти. Лишень жінка змогла знову ходити, вона почала займатись викриттям корумпованої влади, що принесло їй визнання активістки та правозахисниці. Разом із друзями Катерина сформувала власну команду активних людей та волонтерів.
Далі – пряма мова.
"Через декілька днів частково окупували мою громаду"
"Я всю ніч не спала, у мене було якесь передчуття перед 24 лютого. О шостій ранку пролунали вибухи у Броварах та Борисполі. Згодом через нас в сторону Чернігівщини повним ходом рухалася військова техніка. І через декілька днів частково окупували моє селище.
До армії мене не взяли. Який вихід? Волонтерство. Подруга дала номер, я подзвонила. То був особистий номер комісара з військкомату. Він сказав приходити на 8 ранку до нього. А зранку при військкоматі все й почалось: закривали потреби в їжі, речах…
Якби не було публічності, такої допідготовки, то волонтерити було б важче. Але на той момент публічність зіграла дуже важливу роль.
Коли в березні 2022 року о третій годині ночі прилетів Іскандер, я сама поїхала в крамницю, щоб люди побачили, що то я купую речі, а не хтось з російських військових чи колаборантів. І тільки після цього нам дали безкоштовну плівку і інші речі з магазину.
Напевно, крім волонтерства зараз у моєму житті нічого немає".
Благодійний фонд "З волею в серці"
Свою команду як благодійний фонд Катерина зареєструвала на початку повномасштабного вторгнення. Назвала його "З волею в серці".
"У команді до 15 осіб працюють на постійній основі, ще є до 100 осіб, які періодично допомагають, коли, наприклад, потрібно розвантажити щось. У нас немає жодної людини на зарплаті, це чисто волонтери, які допомагають безкоштовно, включно зі мною. В більшості випадків люди мають свою офіційну роботу.
На другий тиждень повномасштабної війни ми відкрили швейний цех, зробили це за два дні. Шили аптечки, розгрузки. Їх тоді був дефіцит. За 12 годин ми створили та сформували близько 150 аптечок і розгрузок. Згодом зрозуміли, що краще займатись бронежилетами.
Раніше вже мала такий досвід. Я керувала підприємством, в мене був швейний цех, хоча я зазвичай не бувала на виробництві, але мала про це уявлення".
"Хаскі просто вирішив, що він знайшов собі нову хазяйку, сів в машину і поїхав з нами"
"Ми приїхали в село Перемога у Київській області за декілька годин після його деокупації. Там було багато покинутих собак. І першим, якого я погладила, був пес з чотирма уламками в тілі. А потім до нас прийшли дві собаки: хаскі та ще одна, я таких великих тварин ніколи в житті не бачила, другий пес був схожий на маленького бичка. І він не підпускав нас до себе та до хаскі. Але все закінчилося тим, що хаскі просто вирішив, що він знайшов собі нову хазяйку, сів в машину і поїхав з нами.
А в штабі у хаскі піднялась температура, почалось запалення. Мені довелось тримати собаку, поки лікар робив йому уколи. Пес мене не вкусив, але тепер він зі мною не грається і їсти з рук не бере. Це шалена собака, тому друзі називають його Дурко Катеринович, хоча він офіційно "Граф". Ми вже разом півтора року".
"Дитино, будеш мені за онучку?"
"Як тільки ми дізнались про те, що підірвано Каховську ГЕС, поїхали в Херсон. У нас зранку вже почали йти запити на допомогу. За 2-3 години ми зібрали продуктові набори, позбирали по запитах те, що потрібно, сіли в автомобільно і поїхали.
Додзвонилися до місцевого керівництва військової адміністрації, нас провели до однієї з точок евакуації, якщо не помиляюсь, це була Білозерівка.
Перші рази ми евакуйовували саме тварин, протягом двох наступних днів ми ще зібрали човни та разом з парамедиком, поліцією та військовими витягали людей. Правоохоронці займались реєстрацією, щоб не було якихось шпигунів, або навпаки, опитували людей, хто знав, де можуть ховатись російські військові.
При мені військові привели бабусю. Один хлопець швартував човен, інший допомагав старенькій залізти до човна, бо вона не могла переступити занадто високі борти. Крім того, вона провела чотири дні у воді, її ноги розпухли, а їй і без того вже 89 років.
Бабусю довезли на суходіл, я взяла автівку, декілька метрів, як бабуся мала підійти до мене, і в цей момент позаду падає снаряд.
І що містично: це якраз було на дев'ятий день після похорону моєї рідної бабусі. І ця врятована старенька, поки ми її вели, повернулася до мене і каже: "Дитино, будеш мені за онучку?". В цей час я мала бути в церкві вдома разом з рідними, але не змогла через волонтерство. Ми мусили їхати та рятувати людей. Я сильно картала себе за те, що не встигла попрощатися зі своєю бабусею і не змогла приїхати на її дев’ять днів. Але, напевно, саме це дало мені якісь крила для того, щоб не здатися, тому що я тоді була емоційно дуже розчавлена".
"Потрібно змінювати законодавство в Україні"
"Коли під Херсоном я потрапила під дуже серйозні обстріли, почала задумуватися, що у гарячі точки мають їздити тільки підготовлені волонтери, які дійсно мають схожий досвід.
З нами під час цих обстрілів були дівчата, вони панікували та істерили. Ми в бронежилетах, в касках, з аптечками, і тут дві дівчинки в рожевих кофтиночках та в блакитних штанах. Вони надивилися тіктоків, фейсбуку, приїхали допомагати з евакуацією, а уявлення про ситуацію не мали. Це не їхня провина. Вони просто добрі люди, з гарним серцем, вони завели свої власні автомобілі та самі поїхали на Херсон, тому що потрібно вивезти людей.
У Херсоні у перший день евакуації з затоплених територій загинуло двоє волонтерів. Їх знесло у човні через сильну течію. Тоді ми зрозуміли, що потрібно змінювати законодавство в Україні.
Після Херсона я приїхала на Донбас, а через декілька днів вирушила в Мукачево на волонтерський табір. Там я зустріла людину, яка займалась першим законом про волонтерство, який ухвалили у 2014 році.
Наприклад, звіт про використані кошти у довільній формі. Має бути конкретика про те, хто має право збирати гроші, як, куди. Мають бути категорії волонтерів. Зараз ті, хто їздять у гарячі точки, та ті, хто розвантажують автівки – однієї категорії. Повинно бути прописано, хто та як має право виїжджати на землі, де ведуться бойові дії.
Я приїхала з Мукачево в Київ та зустрілась із двома міністрами. Разом ми готуємо нормативну базу, щоб внести зміни до законодавства. Я дуже удачлива, бо тільки-но поставила собі задачу, і за два тижні все вирішується. Де ми, а де Верховна рада?"
