"Ви не бійтесь, у мене мама Україна, вона вбиває ракети". Мами, які пішли служити в армію

Жінки, які залишили одну, дві або навіть трьох дітей вдома, щоб боронити Україну.

Розповідаємо про чотирьох жінок, що залишили вдома дітей та пішли служити в армію. Одна пошкодувала і повернулась. Друга залишила чоловіка у декреті і вступила до лав ЗСУ. Третя – онука жінки, що служила в УПА. Четверта не могла і не хотіла сидіти вдома та варити борщі.

"Все взуття чоловіче і розмір починається з 38-го, а у мене 35-ий". 37-річна Тетяна Баден з Нікополя, мати двох дітей

З березня 2023 року Тетяна служила у добровольчому батальйоні імені Джохара Дудаєва. Бувала на східних напрямках, а тепер проходить курс молодого бійця.

Тетяна має двох дітей: 15-річну Єву та 7-річного Богдана. Воювати вирішила піти, бо не хоче, щоб її діти брали участь у війні.

"Найскладніше було домовитися з батьками, щоб вони сиділи з дітьми. Я їх до цього готувала півтора роки. Мій батько взагалі зі мною не розмовляв декілька тижнів, потім змирився і сказав, що це мій вибір, і він має мені допомогти. Я багато тренувалась, і за рік подала близько 50 заявок по різних вакансіях. Багато де відмовили саме через дітей, багато де казали, що жінок не беруть", – розповідає Тетяна. 

Батько Єви позбавлений батьківських прав, а батько сина не живе разом із ними, хоча намагався відмовити колишню дружину від цього рішення, закликаючи до того, що жінка має "бути матір’ю, сидіти вдома і варити борщі".

Найдовше жінка не бачила своїх дітей п’ять місяців.

"А діти прийняли моє рішення нормально, хоча зараз відчувається, що вони дуже сумують", – каже військова.

Тетяна, на відміну від інших героїнь, не зіштовхнулась із поганим ставленням від чоловіків. Навпаки, каже про лояльність, повагу і шану від них.

Проблеми, на які вона звернула увагу, стосуються забезпечення. Воду, наприклад, видають тільки підрозділам, що знаходяться у бойовому розпорядженні, і лише півтора літри влітку та по літру води взимку. А фактично використовується 4-5 літрів на людину.

"Є нюанси і по взуттю, тому що, наприклад, все взуття чоловіче і розмір починається з 38-го, а у мене 35-ий", – посміхається жінка.

Іншим матерям-військовослужбовицям Тетяна радить частіше дзвонити дітям.

"Я знаю, що щось я пропущу. Наприклад, моя донька цього року вступила в коледж, і я не змогла бути присутньою на посвяті у студенти. Але важливіше, щоб ми жили в мирній країні. Я сподіваюся, що воно того варте", – говорить жінка.

"Я свою дитину взагалі з рук випускати не буду, вона буде залюблена". 33-річна Ірина Коваленко зі Львова, мама 4-річної Богдани.

У 2014 році Ірина служила у полку "Азов" у пресслужбі та службі логістики. Згодом мала перерву, і у 2019 році народила дівчинку Богдану. 

"Моя донька – плід кохання двох добровольців", – посміхається Ірина. 

24 лютого 2022 року жінка повернулась на службу і вступила у 46-ту аеромобільну бригаду бойовим медиком. Їй довелося побувати у боях під Києвом, у Запоріжжі, Бахмуті, Вербовому та Роботино. На Херсонщині та частину часу на Бахмуті вона була у цивільно-військовому співробітництві (миротворчі заходи).

"Коли вдарила повномасштабка, країна не була готова. Багато чого не вистачало. А я вже мала медичні навички", – розповідає військова.

Служити Ірина пішла заради доньки, бо не хоче залишати війну у спадок нащадкам. Однак, це означало не бачити Богдану іноді навіть впродовж семи місяців.

"У мене немає чоловіка, але я у стосунках. Не з батьком Богдани. Донька залишилась на моїх родичів. Я точно знаю, що її люблять, про неї дбають. І там, де вона знаходиться, жодного разу не прилітало. Моя бабуся була связисткою в УПА, і я слухала її опівідки та дечого набралась", – посміхається жінка.

Ірина постійно тримала зв’язок з донькою, телефонувала навіть з окопів хоча б на декілька хвилин.

"Вона на мене чекає, не забуває. Вихователька доньки розповідала, що коли ввімкнувся звук тривоги у дитячому садочку, і діти почали хвилюватися, моя донька сказала: "Ви не бійтесь, у мене мама Україна, вона вбиває ракети"", – згадує військова.

Про війну Ірина розповідає доньці правду, хоча і у достатньо м’якій формі. Мовляв, мама має бути на роботі, бо в країну прийшли "погані дяді і тьоті", які забирають дім, іграшки у її доньки та в інших діток.

"Півтора місяці тому я була у відпустці. На трамвайній зупинці донька побачила чоловіка з металевою ногою. Раніше я вже по відеозв'язку пояснювала дитині про таких людей. І вона так стоїть, тикає пальцем на цього хлопця, кричить: "Мама, мама, дивись, Україна стоїть"", – згадує Ірина.

Чоловік на це лише посміхався. Мама була у формі, тому питань у нього не виникло.

"Я точно знаю, що коли завершиться війна, коли ми переможемо, то я свою дитину взагалі з рук випускати не буду, вона у мене буде залюблена", – сміється військова.

"Під погрозою зброї змусив одного хлопчину мене з палатки витягувати"

Жінки в армії стикаються з багатьма складнощами. Одна з них – упереджене ставлення. Але іноді все буває значно гірше, коли за упередженістю йдуть непрохані залицяння.

"Я завжди говорю, що в армії жінки самі дали б собі раду і завжди знайдуть спільну мову, якщо у ці розмови не будуть влазити чоловіки зі своїми плітками. Ви знаєте, як у школі кричать "Свєта – повія". Повія чи ні, неважливо, але написати на стіні це треба", – говорить військова.

Вперше Ірина зіткнулася з плітками та залицяннями минулого року. Дії були з боку командира іншого батальйону.

"О четвертій ранку він розшукав у посадках мою палатку, і під погрозою зброї змусив одного хлопчину мене з тієї палатки витягувати. Хлопчина мало не на колінах мене вмовляв, щоб я вийшла, бо його пристрелять. Комбат хотів, щоб я "на зорі подивилася, каву попила з ним". Бригада на це закрила очі. Було дуже неприємно, образило до істерики. Якби намагався згвалтувати, я пристрелила би, і я не жартую зараз", – поділилась жінка.

Інша ситуація сталася за півроку, коли вже у батальйоні Ірини з’явився новий командир, який відверто і грубо до неї залицявся, доходило навіть до шантажу. А коли жінка відмовляла йому, створював проблеми для усієї роти.

"Він їхав у відрядження, і мені пропонував із ним у Київ поїхати погуляти, розслабитись. Або вийти поговорити пізно вночі", – згадує Ірина.

Інші військові за неї, звісно, заступались. Робили зауваження, звертались до вищого керівництва.

"А закінчилось все тим, що деяких людей перевели в інші бригади, в інші батальйони, і у тому числі мене з 21-го числа цього місяця, незаконно, без мого відома, поки я була на стаціонарному лікуванні після травми", – поскаржилася військова.

Всі ці події відбувалися на тлі того, що всі знали про тривалі стосунки Ірини з військовим з іншої бригади. З ним були знайомі і відверті залицяльники жінки. 

Про свій життєвий вибір Іра не шкодує.

"Бували іноді моменти, коли через нового комбата я в істериці кричала і питала: "Що я тут забула?", але, я думаю, ці кризи бувають у всіх. Просто люди, які тут знаходяться з початку повномасштабного вторгнення, втомилися", – розповідає жінка.

Зараз, задля перемоги, бригада Ірини особливо потребує такмеду, дронів та людей. 

"Потрібні очі. Турнікети, бандажі, тампонада, оклюзивки. Зараз чекаємо, що два дрони приїде до нас", – каже військова.

Нещодавно військовим довелося самостійно купувати колеса для БТР, який вивозить поранених. Потреба була негайна, а на складі не було. Чекати, доки опрацюють заявку, привезуть колеса, бригада не могла.

"І погана не армія, а бюрократія, коли потрібно зібрати 100 підписів на одне колесо. Ти на виїзді, а тебе задовбують цим УПА – Українською паперовою армією", – каже Ірина.

"Війна не для жінок. Треба, щоб мати була вдома". 37-річна Ганна Кравець з Сумщини, мама трьох дітей.

Ганна має трьох дітей: 15-річного Гірмана, 10-річну Аду від першого шлюбу та 4-річного Андрія від другого.

З серпня 2017 року жінка служила у 30 окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького на Житомирщині та в зоні АТО.

За фахом Ганна медсестра. Каже, служити пішла, бо хотіла мати хорошу роботу по професії, а в її маленькому містечку на Сумщині інших варіантів не було. 

"Насправді, я не думала, що заїду так далеко, мені обіцяли, що я буду у Сумах, але я не пошкодувала жодної секунди", – каже жінка.

Другий чоловік Ганни служить з 2016 року. Вони познайомились, коли жінка працювала медиком у його роті.

Після заміжжя Ганна переїхала на Рівненщину та народила сина Андрія. 

У липні 2022 року медикиня звільнилася за сімейними обставинами. Оскільки її чоловік теж військовослужбовець, за новими правилами, хтось один з батьків мав піти зі служби. Подружжя вирішило, що вдома має залишитись мати. Згодом Ганна знайшла роботу в роті охорони її міста Корець, але із проживанням вдома.

"Дуже важко було поєднувати  материнство і службу. Мені довелося залишити вдома третю дитину, коли їй був лише рік. Батьки хвилювалися, що я у зоні бойових дій", – розповідає медикиня.

Найдовше Ганна не бачила своїх дітей рік. Однак вона впевнена, що це був її обов’язок.

"Навіть коли у нас було бойове залагодження, ми були на рівненському полігоні, але не кожні вихідні мали змогу їздити додому. Лише два рази на місяць", – згадує військовослужбовиця.

Ганна намагалась якомога частіше зв’язуватись із сім’єю телефоном та відеодзвінками. Старшим дітям було легше, а найменший забував маму. Та й сама Ганна згадує, що їй було навіть подарунок сину важко обрати, бо вона не знала, що він любить та що йому подобається.

"Коли у школі моїх дітей були свята, як-то День козацтва, збирали фото батьків, які служать. Наші діти приносили фото. Вони дуже пишаються нами", – сміється жінка.

Ганна поділилась, що бувало і плакала від туги за домом, але ж служба не те місце, де ти можеш просто піти з роботи. Розлука зробила жінку сентиментальною, до дітей навіть м’якшою.

"Звичайно важко, треба виховувати дітей, бо потім ти себе свариш, що десь щось упустив. Війна не для жінок. Треба, щоб мати була вдома. Зрозуміло, що чоловіки мають служити, але… Можливо, хтось по-іншому думає. Є служба в тилу. А поїхати і не бачити дітей роками – це недобре", – відверто поділилась Ганна.

Діти по мамі також сумували, просили повернутися додому. А коли та нарешті приїхала, стали такими ласкавими, як не були ніколи: і обіймаються, і цілуються. Бояться, що мама знову десь зникне.

"Вони хворіють, вони хочуть, щоб мама їх жаліла. Матір повинна вкладати їх спати, вчити з ними уроки, водити десь. Це все упущення. Як каже бабуся мого чоловіка, "дітей треба глядіти", бо нікому вони не потрібні, крім батьків", – говорить Ганна.

"Коли дитина на грудному вигодовуванні, дуже важливо, щоб мама була поруч". 29-річна Валентина Коробка з Полтавщини, мама 2-річного Олександра.

У 2015 році хлопець Валентини загинув на війні, тоді вона вперше подумала про те, щоб піти до армії.

"Я примкнула до Жіночого Ветеранського Руху. Побачила, наскільки круті там дівчата, наскільки вони добре роблять свою роботу. Наскільки вмотивовані вони, професійні, фахові. Я тоді подумала, а чому б ні? Я теж хочу бути такою крутою, як вони", – розповідає військова.

У Жіночому Ветеранському Русі Валентина 4 місяці пропрацювала СММ-ницею.

У 2019 році жінка пішла служити у 17-ту окрему танкову Криворізьку бригаду імені Костянтина Пестушка. Весь час вона була на східному напрямку.

"Я прослужила два роки, одружилась, і оскільки мій вік був якраз підходящий для народження дитини, я вирішила, чому б ні, поки є час", – згадує жінка.

Коли почалася повномасштабна війна, Валентина знову відправилась на фронт. Тоді її синові було лише 4 місяці.

"Я рвалася, але мене всі відмовляли, бо маленька дитина. І справді, це досить важко. Коли дитина на грудному вигодовуванні (для підтримки імунітету),  дуже важливо, щоб мама була поруч. Тому я тягла до останнього і врешті зважилася повернутись на службу", – розповідає військова.

Однією з причин повернення на службу жінка вважає сімейну кризу. Чоловік Валентини також військовий. Його контракт закінчився перед повномасштабною війною. Жінка вважала тоді, що її користь у війську значно більша, ніж користь як мами, яка забезпечує всю сім’ю зарплатою копірайтерки. Валентина повернулась на фронт. Коли її чоловіка викликали повісткою до військкомату, то в армію його не взяли, оскільки вже служить дружина. 

"Фактично він сидить в декреті і прекрасно з цим справляється, хоча справа йде до розлучення", – відверто поділилась військова. 

Валентина скаржиться, що чоловік постійно дорікає їй, що вона погана мати, бо не може достатньо часто виходити на зв’язок і взагалі займається "не жіночою справою".

"Чоловік дуже втомлюється сам з сином. Він якось сказав, що нарешті зрозумів, як це бути мамою, як мені весь цей час було важко", – посміхнулась жінка.

Валентина каже, що для сина розрив з матір’ю був не травматичним. 

"Сина я зовсім не бачу. Одного разу лише ми бачилися, коли я їхала на навчання. Мені тоді здалося, що я йому наче чужа, зовсім чужа тітка", – розповідає військова.

Знайомі жінки заспокоїли Валентину, що зв’язок між матір'ю та дитиною нерозривний, і їй немає про що хвилюватись.

"Я дуже сподіваюсь, що ми зможемо налагодити контакт знову, і він не образиться на мене на все життя, і зрозуміє", – каже жінка.

Валентина вважає, що війна може тривати ще близько п’яти років. І якщо їй вистачить сил і здоров’я, вона залишатиметься на фронті стільки, скільки буде потрібно задля перемоги. Навіть якщо буде надзвичайно тяжко, боляче і вона сумуватиме за сином.

"Тому що зараз важливі кадри, і навчити нову людину чомусь досить довго. І спеціалістів мало, і багато поранених, а замінювати їх немає кому", – зітхає військова.

Валентина звертає увагу на проблему сексизму та мізогінії в армії. 

"Ну, ти ж дівчина, тобі ж треба допомогти, ти ж сама не впораєшся. Ну, ти ж дівчина, дівчата на таке не здатні. Ну, ти ж дівчина, піди краще посидь, відпочинь. Ну, вона ж дівчина, вона ж тупенька. Якось я попросилася за кермо, і мене висміяли. Сказали, прокладка між рулем і сидінням – це не жіноча справа", – згадує Валентина фрази, які чула.

Також, як тільки вона прийшла у підрозділ, їй запропонували зайнятись написанням документів, бо "ти ж дівчина, в тебе гарний почерк".

"У мене був випадок ще до декрету, коли ми були на навчаннях, і мій ротний прийшов п'яним у намет, в якому було дуже багато хлопців і дівчат, і нагло поліз мені в труси. Зараз я стала суворіша і відсікаю будь-які прояви "зайвої симпатії" грубо і беззаперечно, тому що тільки так це працює. В армії не можна бути доброю і толерантною", – згадує військова.

З іншого боку підтримка в її колективі безмежна. На думку Валентини, це одна з визначних рис у стосунках в армії.

Щодо проблем із забезпеченням, жінка виокремлює зменшення уваги громадськості та відповідно зменшення кількості донатів.

"Не вистачає дронів, FPV, скидів пластикових, зроблених на 3D-принтерах. Людей не вистачає. Багато поранених, їх немає ким замінити", – розповідає військова.

Якщо ви хочете допомогти Валентині донатом, вона просить направляти кошти у Жіночий Ветеранський Рух.

"Їхній колектив дуже багато допомагає дівчатам на війні. Від медицини, турнікетів, оклюзійних пов’язок, ножиць, до пончо-невидимок, в яких ходять розвідники. Машини, бронежилети, на мавіки постійно відкривають нові збори", – розповідає Валентина.

Задонатити на Жіночий Ветеранський Рух можна на їхньому сайті.